Отже, ми сьогодні говоримо про культурні кордони. Минулого разу була розмова про різницю понять «межа», «кордон», «границя». Тут і йдеться швидше про ті межі, або я б сказав, радше, параметри, в яких функціонувала українська культура. Дуже приємно, що Інститут національної пам’яті сягає далі в давнину, ніж в попередні часи. Очевидно, що для нас усіх дуже важливо для подолання певних комплексів меншовартості дізнатися правду про події на Волині, про Голодомор, про героїчну боротьбу УПА, але все ж таки події, які відбувалися в Україні в XVI-XVIIІ столітті, їх нове прочитання визначає стратегію, бачення якої нам бракує (нам із вами ще не так трагічно, але тим, хто позиціонує себе як політичні еліти різних напрямків, тим більше).

Що таке XVI-XVIIІ століття? Або, може, навіть більш рано — XVI-XVIIІ століття. Коли після кількох невдалих спроб здійснених у 30-40 роки, таки у 54 році [ХХ ст.] видали ще такий «пізньосталінський курс» історії української літератури, то в ньому було виділено як розділ «Література періоду посилення кріпосницько-національного гніту та визвольної боротьби українського народу проти шляхетської Польщі за возз'єднання з Росією». Власне, такий стереотип закладався у свідомість цілого покоління. І навіть не в тому справа, що тут йдеться про возз'єднання з Росією як історичну мрію українського народу, а це теж була постійно присутня ідеологема. Але і те, що весь цей багатющий період, період перебування України в складі Речі Посполитої в період її присутності в загальноєвропейському контексті, окреслювався лише як період гноблення шляхетською Польщею. Причому ігнорувалося те, що в Речі Посполитій і Польща, і Литва, і Русь, тобто Україна, були партнерами.

Звідки ця деформація? І як вона вкладалася у свідомість українців? Здавна, і щоб навіть не сягати давніше, згадаємо про 30 роки XІХ століття, час, коли і виникла тріада, а власне, була трансплантована у Російську імперію з Німеччини, з німецької філософії, тріада графа Уварова, яка і сьогодні, по суті, є головною підвалиною ідеології «руского міра» — «Православие, самодержавие, народность». Як автор цієї тріади увійшов у російську національну історію граф Сергій Уваров. Його доктрина здобула назву «теорії офіційної народності». Основні принципи її Уваров виклав при вступі на посаду міністра народної освіти, доповідаючи імператорові Миколі І про деякі загальні засади, що можуть служити керівництву при управлінні міністерством народної освіти.

1833 рік. Що це за час? Це два роки минуло після придушення польського повстання. Повстання, яке знаменувало черговий етап у боротьбі за визволення з-під російського гноблення величезної території, включеної після трьох поділів Польщі, території, до якої входила і значна частина українських земель. Ми з вами, живучи тут, на Сході, і оцінюючи Лівобережну Україну за сучасними параметрами, забуваємо, що у XVIІ та навіть у XVIIІ столітті на нашому березі Дніпра були лише поодинокі поселення, а основна маса українців жила там, на правому березі, звідки приходили до нас переселенці і де функціонувала, зберігалася національна традиція. Наприкінці XVIIІ століття всі ці землі увійшли до складу того, що поляки називають «заборем російським» [Zabór rosyjski — території, які після поділів Речі Посполитої відійшли Російській імперії]. Річ Посполита була поділена остаточно на три частини. Частина відійшла до Прусії, частина — до Австрії, і частина — до Росії.

Для тих, хто вчився у школі ще в старі часи і пригадує війну з Наполеоном як Вітчизняну війну російського народу, буде дивним, що вона самим Наполеоном називалася другою польською війною. І що йшлося про повернення незалежності Польщі. Очевидно, що для Наполеона це теж мало свої ідеологічні забарвлення, але і зараз у польському національному гімні є посилання на Бонапарта, на те, як він вчив воювати. У класичній польській поемі Адама Міцкевича «Пан Тадеуш» говориться «Бог є з Наполеоном, Наполеон є з нами» , коли згадується про події 1812 року. Війна була програна, Варшава перейшла до складу Росії з-під «прусського забору» . І ось тоді 1830 року, в листопаді, спалахує повстання, відбиток якого ми маємо і в нашій українській культурі. Маємо завдяки Шевченкові, бо Шевченко в той час був у Вільні, яке стало центром повстання. І він як юнак формувався під впливом того піднесення, яке опанувало мешканців в основному польськомовного Вільна і коли народилося гасло, написане на прапорі, збереженому з тих часів, «За нашу і вашу вольность». «За нашу і вашу свободу» — з тими словами поляки зверталися і до нас, українців. Томаш Падура писав вірші, якими закликав українців боротись за свою свободу. І це те, чого страшенно боялися російські окупанти.

Саме після цього починається нова хвиля русифікації Правобережної України. Великим центром польської культури на той час був Кременець із ліцеєм, через який пройшло ціле покоління польських інтелектуалів, письменників. Що сталося з Кременецьким ліцеєм? Він був розформований, його майно передано до Києва. На основі цього самого Кременецького ліцею, його майна, було засновано університет Святого Володимира. Якщо наш Харківський університет перед тим було засновано  Каразіним все ж таки з метою розвитку України, то для русифікації південно-західного краю виникав Київський університет. Й ідеологемами Києва стали, з університетом разом, і пам’ятник Богдану Хмельницькому, на якому можна побачити «Богдану Хмельницкому единая, неделимая Россия», там ще були зображені польський шляхтич, єврейський орендар (на першому проекті пам’ятника), яких мав нищити Богдан Хмельницький. Ну і пам’ятник Володимирові Великому, який нагадував теж про руські, тобто, російські в тогочасній свідомості, корені Києва.

Так російська влада намагалася  адаптувати українське населення, включити його в склад триєдиного російського народу, покласти бар’єр поміж ними і поляками, колишніми партнерами по Речі Посполитій. В цьому сенсі якраз і можна читати класику російської літератури, яку зараз у нас популяризували знову завдяки фільмові «Тарас Бульба». Не забуваємо, що робив Тарас Бульба. «Гулял по всей Польше со своим полком, выжег восемнадцать местечек, близь сорока костелов и уже доходил до Кракова. Много избил он всякой шляхты, разграбил богатейшие земли и лучшие замки; распечатали и поразливали по земле козаки вековые меды и вина, сохранно сберегавшиеся в панских погребах; изрубили и пережгли дорогие сукна, одежды и утвари, находимые в кладовых». Такий образ козака формувався в літературі. Він не конче брався з реальності, він формувався, власне, на основі тієї ідеологеми, яка мала зробити українських козаків знаряддям у боротьбі за творення імперії.

Радянський Союз, сприймаючи імперську спадщину минулого, поглибив її антипольське спрямування через те, що саме польські війська в союзі з нашими воїнами УНР стали тим бар’єром, який не допустив червоної експансії на Захід. В серпні 1920 року стається те, що називають поляки «Чудом над Віслою». Коли армія Будьонного натрапляє на опір щойно сформованої польської армії Пілсудського і підрозділів Симона Петлюри, які відступили на Захід. І там стається справді чудо, коли ця армада була зупинена і відкинута назад. Цього ніколи не забули, і розстріли у нас під Харковом, у Катині, вони були також відплатою за той подвиг поляків.

1939 рік приносить нове зіткнення, і знову пригадаємо, що Олександр Довженко поставив фільм, у якому зображував похід Червоної армії (союзної з нацистською Німеччиною) на Захід як визвольну місію для того, щоби врятувати українських і білоруських братів від гноблення панською Польщею. І апогеєм цього стають події 1954 року, пам’ять про які в нас закарбована сьогодні на Харківському мосту, — міф про возз’єднання з братнім російським народом, який тоді спеціально формувався у «Тезах про 300-ліття возз’єднання України з Росією». Все це мало закріпити (і міцно закріпило) на Сході, в  Центрі України та й на Правобережжі ось цю ідею вікового поневолення України і Речі Посполитої як тюрми народів, де українці тільки й знали, що страждали від пригноблення панами, і мріяли, як би вирватися звідти й увійти у імперську Росію. Тоді ще царську Росію.

Коли ми повернемося назад, то побачимо, що насправді входження українських земель до складу Речі Посполитої було тривалим процесом і проходило переважно шляхом мирним, шляхом компромісів і надання українським елітам принаймні прав партнерства у новій державі. За Казимира Великого у XIV столітті, коли Галицько-Волинське князівство входить до складу корони польської, гарантується збереження культурно-релігійної самобутності Русі, зберігається самобутність і підпорядкування константинопольському патріархові православної церкви і нащадки князів, бояр, дружинників деяких прирівнюються в правах до польської шляхти.

Це було в той час, коли формується і нова освітня система. Українські землі починають входити спочатку до складу Корони Польської, а потім і Польсько-Литовської держави, коли формується система університетів, коли з давніших кафедральних шкіл виростають вищі школи. І серед них була і Польсько-Литовська держава. Королівство Польське, до якого увійшли спочатку західноукраїнські землі, після нетривалого періоду визнання себе васалами Золотої Орди, а потім долучилося і Велике князівство Литовське, шляхом особистої унії, Кревської унії, укладеної між Владиславом Ягайлом, який задля цього прийняв християнство, бо перед тим був язичником, і королевою Ядвігою, зараз канонізованою. На той час значна частина українських земель — Волинь, Поділля, Наддніпрянщина — вже входили до складу Великого князівства Литовського, і це була унікальна держава. Литовці підкорили наші землі будучи безписемним народом, останнім язичницьким народом Європи, через що і лицарі-хрестоносці дістали привілей отаборитися біля Литви з метою навернення литовців. І Литва, приєднуючи Білорусь, потім українські землі, переважно без опору, водночас давала захист від Золотої Орди, від експансії Московського Великого князівства, яке здіймалось вже як спадкоємець Золотої Орди на Сході й приймало київську культурну традицію. Законодавство Київської Русі, літописання, мова, яка виробилась у часи Київської Русі, руська літературна, чи тоді ще не літературна, а книжна мова того часу, стають частиною цивілізації Великого князівства Литовського.

Ну, як бачимо, від Турова, від Прип’яті на південь — це все українські землі, які займали більшу частину Литовського князівства (а білоруси вважають цю державу взагалі за свою національну державу). І ось саме там, у об’єднаній 1385-1386 років Польсько-Литовській державі, починає формуватися дуже своєрідна система, без розуміння якої ми не збагнемо, чому саме у нас таки сталися майдани. Ну, не тільки справа у вічовому праві Київської Русі, але і в тому, що Польсько-Литовська держава набуває дуже цікавих рис шляхетської республіки. Вже у XV столітті, за часів належного до династії Ягайла Казимира IV Ягеллончика, приймаються Нешавські статті, за якими повноваження короля обмежуються. Король, щоб видати закони, мав заручитися підтримкою шляхти. Шляхта ставала непідсудною для королівської влади. Так і зароджується унікальна форма шляхетської демократії.

Біля витоків цієї демократії, ми можемо говорити, лежала лицарська культура Середньовіччя, й ідея була в тому, що лицарство в нагороду за свої заслуги перед державою дістає незалежність від місцевої адміністрації, звільнення від податків і обов’язок ставати до боротьби, коли вітчизна в небезпеці. Шляхта перетворюється на спадковий стан, при чому, я зараз не знайшов цифр, але людей, які перейшли через заслуги перед королем у лицарський, у шляхетський стан у Речі Посполитій було в рази менше ніж, скажімо, у Франції, чи у Московській державі. Виключності, ексклюзивності шляхти дуже пильно дотримувались.

Вже в 1505 році Сейм у Радомі приймає постанову. А тоді це називалось «конституціями», тому не треба дуже перебільшувати значення «Конституціїю» Пилипа Орлика, стверджуючи, що це була перша конституція в сучасному розумінні в світі. Отже, в цій Радомській конституції внормовуються шляхетські привілеї і запроваджується як назва держави, власне, те слово, що ми зараз знаємо — Річ Посполита, тобто польська калька з латинського Res publica — «справа народу». Невдовзі завершується історія династії Ягеллонів.  І це було у XVI столітті, коли з’являється новий виклик, з’являється Реформація. В цей час шляхта в Речі Посполитій добивається унікального статусу — вона захищає право на свободу сумління. Уявімо собі XVI століття в Європі, де вибухнула Варфоломіївська ніч у державі, яку ми вважаємо батьківщиною демократії, — Франції (новочасної демократії). В той час у Речі Посполитій шляхтичі добиваються права, що вони захищені законом від спроб нав’язати їм іншу релігію. Це відбулося не відразу — після перших зіткнень, після спроб придушити поширення лютеранства, врешті-решт у середині XVI століття, після Люблінської унії 1569 року, гарантується право на свободу совісті. Правда, знову таки, коли говориться про права, громадянські можливості, про право брати участь у виборі всіх рівнів влади, в тому числі й короля (а у 1573 році затверджується виборність короля — не спадковість, а виборність шляхтою), отже, за цих умов права на свободу совісті мали шляхтичі. Існувала у Європі така сумна реальність — Cuius regio, eius religio (укр. Чия влада, того і віра): якщо шляхтич переходив на кальвінізм чи лютеранство, то майже автоматично й церкви на території його володінь також перетворювались на протестантські зібрання.

У цей час українська шляхта існує як інтегральна частина шляхти Речі Посполитої, вона зберігає свою віру, і коли відбувались урочисті події, то очевидно, що вона була присутньою на богослужіннях державної католицької церкви, але, в той же час, вона мала й потім свої окремі богослужіння, ніхто не змушував її йти сповідатися до капелана сейму чи королівського капелана. Вона мала всі права і привілеї, ну хіба що за винятком права бути обраним королем, але навіть коли протестанти з династії Вази хотіли стати польськими королями, то вони мусили переходити на католицизм із лютеранства.

В цей час виникає дуже цікава назва «azyl dla heretyków» [укр. «азиль для єретиків»].  Азилем поляки називають притулок. Це, власне, слово латинське, яке  ще означало притулок, який давали для злочинців у стародавньому Римі. І, знову таки, абсолютно суперечить тим стереотипам, які нам нав’язувались, а мені з цим доводиться стикатись, коли я викладаю на першому курсі, й приходять випускники середніх шкіл, і мені вже (на якому це в нас році незалежності?) повторюють всі ті стереотипи, які я ще вчив у середній школі, про переслідування, гноблення, нав’язування, ополячення, окатоличення й так далі. У XVI столітті Річ Посполита була найдемократичнішою державою Європи.  Із захистом свободи віровизнання.

В ті часи  «azyl dla heretyków» — чому з’явилося це слово, тому що з усієї Європи до Речі Посполитої тікали ті, хто зазнавали релігійних переслідувань. У Італії виникла течія, подібна до сучасних Свідків Єгови, їх називали социніанами від імені Франциска Социни, їхнього лідера, або аріанами, тому що вони були близькі до стародавніх аріан. Вони емігрували до Польщі й мали там не тільки вільний розвиток, але й утворили академію. Раківська академія була вищим навчальним закладом, друкували книги, які розходились по цілій Польщі, й навіть творець нашої Гадяцької угоди Юрій Немирич був вихідцем із цієї социніанської родини. Ну, правда, він уже був прийняв православ’я.

Ще одне визначення вжив до назви своєї книжки вже нині покійний польський професор Януш Тазбір — «держава без вогнищ інквізиції». Справді, інквізиції в Речі Посполитій не існувало, й не існувало покарання за віровизнання. Правда, ситуація змінюється у XVIІ столітті, й змінюється на зле після того, як Річ Посполита стала ареною боротьби, яка набувала релігійного забарвлення, коли шведські й російські війська вступили на територію Речі Посполитої, відняли частину східних земель. Отже, тоді й почалася така контрреформаційна хвиля в Речі Посполитій, і почав впроваджуватися той стереотип поляка-католика, який потім утвердився вже в 19 столітті, значною мірою внаслідок боротьби з російським гнобленням, яке набувало релігійного забарвлення. Попри те, що Польща була багатоконфесійною державою і, до речі, тут було найбільше єврейських поселень в усій Європі (з країн, де бували переслідування євреїв (Іспанії, Португалії) тікали до Польщі й містечок на правому березі Дніпра), отже, у цій країні існувало також іще одне поняття — «східного бастіону християнства», «східної твердині». Держави на Схід, ну, по-справжньому християнським Московське царство не вважали, тим більше, Османська імперія була войовничо ісламською, і Річ Посполита позиціонує себе як східне передмур’є християнства, яке постійно має протистояти чужій експансії.

І в середовищі аристократії формується ідеологія сарматизму. Дуже цікава форма соціальної доктрини. Вона виникла на основі сарматського міфу. Такого абсолютно антиісторичного міфу про те, як нібито населення Речі Посполитої походить від автохтонів, споконвічних мешканців Північного Причорномор’я — сарматів. Насправді сармати були іранськими племенами, які прийшли зі Сходу через Великий степ і зайняли значну частину цих теренів.

Але в часи Ренесансу починає формуватися нова ідея. Тоді високо котувалась причетність до автохтонів (ну, стародавність роду, причетність до споконвічних мешканців цієї землі), що мотивувало право бути господарем на цій землі. І ось уже в Матвія Міховського з’являється «Трактат про дві Сарматії» (1517): Сарматію європейську,  де жили поляки, литовці, білоруси, українці, і Сарматію татарську, де жили татари, Москва та інші східні народи. Пізніше переспівує цю ідею Алессандро Ґваньїні (власне там буде навіть звинувачення його у списуванні в іншого автора). В будь-якому разі «Хроніка європейської Сарматії», воїна, який воював під час лівонських війн із Москвою, ввійшла в свідомість Речі Посполитої. Нам якраз легше зараз із нею познайомитись, бо отець Юрій Мицик кілька років тому переклав її, вона  є в українському перекладі, причому не тільки в книжковому форматі, але і в електронному, її можна скачати, і якщо не полінуєтесь прочитати, вона таки величенька за обсягом.

Отже, фундаментальна ідея полягала в тому, що мешканці Речі Посполитої походять від сарматів. Але в XVI, особливо в XVII столітті ця ідеологія звужується до ідеї станової. Нащадками сарматів називають себе шляхтичі, які тим самим підкреслюють свою роль давніх захисників цих земель, її корінних мешканців, і цінують цю старовину. Ось цей культ старовини, традиціоналізму обрядів, консерватизм, з елементами ксенофобії,  з нехоті до всього іноземного, — він проймає побут тогочасної шляхти.  От такий типовий вигляд був у шляхтича, тогочасний

Середня шляхта жила в подібних будиночках.  І знов таки стає надетнічною, знов про кордони, надетнічною культурою, субкультурою, тобто становою культурою шляхти Речі Посполитої, яка інтегрувала різних шляхтичів, у тому числі й наших людей. Петро Могила, виходець із румунського роду монархів-господарів (він очевидно що належав до цієї категорії), поєднував у собі й свідомість патріотизму, і (ну, тут я не боюся сказати) етноконфесійну, скажемо. Бо він не був українцем за походження, був румуном, хоча зі значною частиною української крові, але належав до східної релігії. І інший дуже прикметний персонаж, який зображений поряд із ним

Адам Кисіль. Якщо хтось пригадає «Вогнем та Мечем», екранізований Гофманом принаймні, то там зображено Адама Кисіля в такому боярському вигляді з довгою бородою. Давніше ще, десь, мабуть, у 1980-тих роках, такий наш дуже відомий сьогодні історик Франк Сисин (він працює у Торонто) написав книгу «Між Польщею і Україною: дилема Адама Кисіля». Насправді Адам Кисіль був однією з найбільш знакових постатей, яка поєднувала в собі загальнопольський патріотизм у розумінні всієї Речі Посполитої і патріотизм український. Він був свідомим православним, покровителем церкви та  водночас активним  захисником короля. І справді, він був одним із тих, кого трагічний вододіл козацьких воєн поставив із іншого боку цієї боротьби. Бо пригадаємо, що й Острозькі князі, які вірою і правдою служили вітчизні, були активними учасниками придушення козацьких повстань, а водночас героями війни з Москвою і покровителями православної церкви на території Речі Посполитої.  Ще з часів Станіслава Оріховського оформлюється у його тезі таке гасло українських еліт — «gente Ruthenus, natione Polonus» («родом русин (тобто українець), нацією поляк»). Ось ця ідея політичного українця, яку сьогодні нам пропонують представники деяких політичних еліт, вона якраз і була, виявилась пасткою для українських аристократичних родів,  особливо після трагічного поділу часів Хмельницького і  позиціювання   переважної більшості шляхти себе на боці королівської влади, тієї стабільності, яка пов’язувалась  зі старими часами.

При цьому, однак, тут треба зрозуміти, що навіть коли йшла козацька  війна, ну само собою, що ніхто не змагався за об’єднання з Москвою. Я не думаю, що всі присутні читали один знаковий твір, який був популярний у нашому старшинському, шляхетському середовищі в кінці XVIIІ — на початку ХІХ століття (ним зачитувались харківські романтики), — «Історія Русів». І, власне, в «Історії Русів», творові, який малозначущий як історичне джерело, але надзвичайно цінний як джерело для відомостей про ментальність цілого середовища, там дуже характерно описується історія  перемовин із  різними  державами, з  якими йшлося про укладання союзу. Вводиться епізод про посольства Османської імперії, польського короля й московського царя до Хмельницького. Шевченку це так сподобалось,  що він це зобразив на своїй відомій гравюрі «Дари в Чигрині». І ось там говориться, що Черкаський православний  протоієрей (не унійний – православний) Федір Гурський звернув увагу на ці дари. Зверніть увагу не тільки на те,  хто що дарує, а в що загорнуті ці подарунки (ну, знаєте, що в Москви завжди  проблеми з упакуванням подарунків). Турецькі дари були загорнуті  в шовкову  та бавовняну матерію – значить у цьому шовку будемо ходити, як будемо з Туреччиною. Польські – в сукна, значить, і ми будемо вбиратись у сукна. А московські – в рогожі. Отже, заявляє священник в «Історії Русів»: «І народ живучи з ними (тобто з Москвою), доведен будет до такой бедности,  что оберется в рогожи». Очевидно, що писалося це за добру сотню років після Хмельниччини, але відображало настрої цілого покоління. Бо теж парадокс,  козацтво,  висуваючи гасла за віру православну, водночас було опонентом православним митрополитам. Бо і  Петро Могила, і його наступник Сильвестр Косов були абсолютними прихильниками збереження України в складі Речі Посполитої. Петро Могила намагався примирити козаків  із королівською владою і багато чого досягнув за свого життя. А Сильвестр Косов,  який мав бути митрополитом за часів Хмельниччини,  змушений був зустрічати  Хмельницького під час тріумфального входу до Києва, а разом із ним московських бояр, але відмовився і заборонив своїм слугам приймати присягу Москві. І гордо виступив перед представниками московського царя, заявляючи, що він  представляє традицію, яка йде від самого апостола Андрія  Первозванного. Міф про Андрієву проповідь у Києві  вже був популярний у ті часи. Коли ж пізніше до Києва прийшло військо польське на чолі з Янушем Радзивіллом, митрополит вийшов назустріч литовському гетьманові й вітав його як визволителя, присягнувши на вірність Речі Посполитій.

Такі цікаві речі  якраз допомагають нам прочитувати й сьогоднішні події  у тогочасному кодові. Церква краще за козаків знала небезпеки від союзу з Москвою. Козаки легковажно розраховували, що вони утворять таку саму унійну державу, як Литва і Корона Польська, і будуть практично незалежними під номінальною владою московського царя, зберігаючи свою автономію. Єпископат, православний єпископат, був непогано поінформований про стан справ у ксенофобічному Московському царстві  й застерігав від цього. І виходило так, що козаки декларували захист православної віри, а православна церква боронила їх від боротьби з королем. Такий, здається, парадокс, але скільки ми за ці останні роки бачили політичних діячів, які  заявляли про себе як захисників церкви, й наскільки це було щире й відповідало дійсності, задуму цієї людини. Очевидно, що для козаків того часу ідея захисту православної віри й власної православності  була не більше як політичним гаслом, вигідним  за тих чи інших умов.

І тут ми стикаємось із ще одним феноменом того часу. Коли шляхта приймає як  свою станову, ідеологію сарматський міф, то в середовищі козацтва  виникає  аналогічний чи, швидше, альтернативний хозарський міф,  не менш фантастичний,  ніж сарматський. Уже в козацьких літописах з’являється теза про те, нібито козаки походять  ще від хозарів.  Хозари, козари, козаки — така фантастична  етимологія мала вивести козаків із абсолютно іншого, неслов’янського,  народу —  хозарів — як теж  автохтонів цієї землі й теж лицарів. Бо якщо для нас сьогодні лицар — це таке красиве визначення воїна-чоловіка, то в ті часи лицар — це, швидше, визначення станової належності й привілеїв, відповідно, особливого статусу в Речі Посполитій. Відповідно, в середовищі козаків цей міф поширюється, і він стає ідеологемою, яка веде козаків на боротьбу не за православну віру, а за те, щоб дістати рівні зі шляхтою права в Речі Посполитій. Тобто стати державотворчою нацією. В Речі Посполитій цього не вдалося, хоча польські історики довгий час писали, що якби Гадяцька угода була укладена на сто років  раніше, то історія  Європи повернулась би інакше. Бо справді, з Гадяцькою угодою 1658 року Руське Велике князівство мало увійти як рівноправний партнер із Короною Польською та Литвою до складу Речі Посполитої і відновити свій статус, але на вищому рівні — як автономна частина. Цього не сталося, але тим не менше козацтво утворило свою квазідержаву Гетьманщину, яка певний час користувалася широкою автономією, але ця автономія невпинно скорочувалась, аж поки в другій половині XVIIІ століття  була зовсім знищена.

І тут ще один вимір кордонів — кордонів культурних. Входячи у велику центральноєвропейську державу, Україна (Русь — як вона тоді називалась) входить у академічний простір цієї держави. Вже 1364 року Краківська школа дістає статус академії, і Ягеллонський університет, теперішній  Краківський, починає свою історію з того часу. А там навчалося і викладало чимало наших студентів. До речі, в цій  аурі мені якось теж довелося виступати на конференції. Але мало того, серед студентів західноєвропейських університетів була безліч, сотні студентів із України! Ті, хто займався цими речами, навіть Василь Микитась писав про «українських спудеїв» монографію, мабуть, років 20 тому. Особливо в Падуанському, Болонському університетах та навіть у інших — у Сорбонні, Лейпцігському, Вроцлавському, Празькому  університетах були десятки,  сотні студентів,  які дописували обов’язково біля свого імені «roxolanus», «et russia», «et ruthenium». Тобто тих,  хто позиціонував себе як русин, як той, хто прибув із Русі.  Думаю, що не менше було і таких, хто записувався поляком, як наші емігранти,  які виїздили до Канади,  Сполучених Штатів  у кінці ХІХ – на початку ХХ століття,  але тим не менш, ніс у собі українську ідентичність.

Серед цих українських інтелектуалів, які там працювали, досить згадати Юрія Дрогобича. Це пам’ятник на його батьківщині,

звідки походив Юрій Котермак, біля катедри Дрогобицької, теперішньої, а це частинка з його твору. Ще 1483 року він видає першу друковану книгу українського автора, видає в Римі. Це була прогностична оцінка поточного 1483 року. Ближче до наших земель, практично вже на польсько-українському пограниччі (власне, Замостя тоді було більше серед українських поселень)  виникає Замойська академія. Ну і, нарешті,  десь у 1570 роках князь Василь-Костянтин Острозький утворює власну академію. ЇЇ будівлі не збереглися (теперішня Острозька академія знаходиться в інших приміщеннях), але ось княжий замок лишився, частина оборонних мурів і там далі, за цим храмом, було місце, де знаходилась академія

Нарешті, 1615 року починає діяти Київська братська школа, на основі злиття якої з Лаврською [школою] виникає наша найбільша перша справді вища школа – Києво-Могилянська академія. І хоч як би нам не хотілося вважати Каразінський університет найстаршим університетом в Україні, але Києво-Могилянська академія виникла на добрих 170 років раніше, хоч і не дістала вона формально статус академії, однак реально в ній викладалися ті науки, які визначали статут вищої школи в ті часи.

Школа це ще не все, школа – це частина освітньої академічної системи. Українські інтелектуали входять до середовища європейських гуманістів,  а гуманізм – це течія, яка охоплювала дуже широкий вимір тих, хто займався  не богословськими науками, а гуманітарними. Ідеал цього вченого-гуманіста тоді визначався як «людини трьох мов». Яких трьох мов – тут видно (грецька, латина, іврит), і чому саме цих, одразу зрозуміло. Цими трьома мовами було написано на хресті «Ісус Назарянин, Цар Юдейський». Ну, з латиною не було проблем, латина була державною мовою всіх  європейських країн, була мовою західної церкви. А ну хто підкаже, до якого часу католицька (римо-католицька церква) користувалася латиною як службовою мовою? Прошу?

– До часу Реформації? [репліка з залу]

[І. Ісіченко]: А ще, хтось інші? Ну слухайте, я на студентів дорікаю, а тут дорослі люди.

До 60-х років ХХ століття, до 60-х років ХХ століття латина була єдиною мовою богослужінь римо-католицької церкви. Тільки після другого ватиканського  собору було дозволено переходити на національні мови, відповідно, що латиною володіли всі. Середню освіту здобути, не володіючи латиною, було неможливо. Початково, як вчилися в початкових школах, то вже велика проблема, очевидно, при парафіях, і там вже вивчали  елементарні слова, літери латинські,  вчилися говорити.  Ну а потім уже  в середній школі. Що ми сьогодні називаємо середньою школою? Там, де вчили сім вільних наук і вивчали основи грамотності. А потім вже у вищій школі вчилися філософії  й богослов’я.  Філософія відповідала рівневі десь сучасного бакалаврату, а богослов’я — магістратурі.

Але поряд із латиною в епоху ренесансу входить у моду знання грецької мови.  От знавців греків було менше, хоча вона була необхідна для гуманістів — читати не тільки твори давньогрецьких філософів, поетів, драматургів, але й саму Біблію, бо канонічною книгою була Септуаґінта (Septuaginta), тобто грецький переклад Старого Завіту. Однак у ті часи грецька еміграція  вирушила  у всі краї Європи: скрізь, від Португалії до Москви, знаходилися  колонії греків. І зараз навіть, от коли в Венеції минуть всі коронавіруси й повені, які панували цього разу,  і ви опинитеся там,  не полінуйтеся пройти там повз лагуну від собору Святого Марка, трішки понад берегом, там за кілька кварталів знаходиться і зараз грецька церква, яка була центром грецької колонії, й там у Венеції видавались перші друковані грецькі книги.  Там існувало середовище освічених людей,  ну про Ель Греко говорити зайве, хоч він і не був представником грецької культури, але ніс із собою якісь грецькі традиції. 

Ну і так само єврейська діаспора  допомагала вивчити староєврейську мову, яка була мовою оригіналу Святого Письма, Старого Завіту, і,  очевидно, через це  цінувалася всіма.

До цього середовища входять наші інтелектуали, які навчалися в університетах,  самі навчали.  Одного ми вже  згадали — Юрія Дрогобича.  Був такий поет Павло Русин із Кросна. Кросна — це таке містечко, зараз вже повністю польське, але було на Лемківщині (з тих країв походив Богдан-Ігор Антонич). Він (Павло Русин)  працював у Краківському  університеті, їздив до Угорщини,  й у Відні в 1509  році видав свою книгу «Carmina. Пісні Павла Русина з Кросна».

Звичайно, окрасою для  новолатинської європейської культури став Станіслав Оріховський. А в цьому середовищі починають не тільки латиною (Оріховський теж писав латиною), але починають писати не тільки латиною — гуманісти творять нові книжні мови. Данте Аліг'єрі — італійську, Джефрі Чосер — англійську. У нас  у цьому середовищі формується Мелетій Смотрицький, який видає «Граматику слов’янську». Звичайно, це була граматика церковнослов’янської  мови, але вже в той час формується і мова на національній основі. Очевидно, що вона взаємодіє з церковнослов’янською, польською,  наші книжні тексти XVII століття читати складно, але це був такий, власне, українсько-церковнослов’янсько-польський суржик, з окремими вкрапленнями латини, й у ряді випадків литовською, який уже в основі свій має українські національні корені, його читати досить легко.

Так от у тих межах, у вимірах центральноєвропейських і формується  українська  новочасна культура. Чому ми  говоримо про ранньомодерну культуру? Чому Наталя Яковенко так активно протистояла цьому розширеному вживанню поняття «давньоукраїнська культура»,  «давня історія» на всю культуру з XVI-XVII століть? Давня, тобто середньовічна, культура нас обмежує  серединою XV  століття, часом, коли  впав Константинополь. Давні кола взаємодії зруйнувалися й українська нація входить у новий вимір Польсько-Литовської  держави, згодом Речі Посполитої.

Отже, саме присутність у цій країні як частини її, частини, очевидно, не рівноправної, але партнерської з іншими націями, які  представляли себе в цій країні, захищені правом (на відміну від майбутнього перебуванні в Росії), вони оформили те, що сьогодні маємо  як спадщину минулого.  Те, що показує  абсурдність цього поняття  «входження в  Європу»,  «приєднання до Європи». Ми можемо говорити про реінтегрування  до європейської  спільноти нашої давньоєвропейської нації,  яка мала вже багатий досвід присутності в тій Європі, про яку папа Іоанн Павло ІІ  сказав:  «Європу, яка дихає двома легенями — західним і східним». І на цьому я вже  мушу закінчити свій монолог.