Чи тепер я добре знаю Харків? Звісно, ні. Чи полюбив я його? Так. Есей дитячого письменника Сашка Дерманського

Резиденція «Слово» для дитячих письменників — проєкт Харківського ЛітМузею, що реалізується за підтримки Українського культурного фонду. Завдяки резиденції три українські дитячі письменники: Сашко Дерманський, Іван Андрусяк і Дара Корній жили і працювали в будинку «Слово», а також брали участь у творчих заходах і відвідували креативні простори для дітей. 

«Коли ми вперше зустрілися, Павлуша пив воду. Він сидів глибоко в кухонній мийці й насолоджувався життям і прохолодою. Не дивно, що моя нагла поява в самітницькому павучому житті тяжко й глибоко (ту глибину годі й порівнювати з глибиною мийки) його здивувала. Але я вже приїхав, і більше мені йти в цьому місті було нікуди.

— Привіт. Тепер нас тут двоє, — сказав я, легенько відкручуючи кран. — Посунься трохи, бо змиє.

Павлуша занервував, але посуватися не збирався. Тоді я взяв із підвіконня стік із цукром, який люб’язно залишила мені попередня резидентка Ярина Цимбал (і не лише цукор, за що їй щиро й тепленько дякую!), і обережно дістав Павлушу з його засади на верхню частину мийки. Павлуша занервував ще помітніше. Він переповз на краєчок стіни і роздратовано зачеберяв усіма вісьмома лапками. Це, певно, мало означати, що я маю вшиватися з його кухні. Щоб у мене часом не виникло якихось інших трактувань цих зрозумілих рухів, павук витягнув одну лапку, вказуючи напрямок: двері — там!

— Нічого, нічого, — усміхнувся я. — Тобі доведеться мене полюбити. Або потерпіти. Якихось три тижні. Тут без варіантів. Будеш гарно поводитися, то, може, навіть візьму тебе в якусь книжку, — пообіцяв я і сфотографував його кілька разів — для історії.

Не знаю, чи Павлуші сподобалася перспектива стати героєм книжки, але, здається, він трохи попустився й повагом почвалав до щілини між стіною і мийкою. Павукам, звісно, до книжок байдуже, але ж Павлуша — не просто павук. Павлуша — павук, що живе в будинку «Слово».

 

Відучора і я такий павук. Що ж, сподіваюсь, ми якось помиримось. Павлуша плестиме десь у закапелках свої міцні й підступні павучі тенета, а я плестиму свої — веселі й казкові. Кожному своє…»

Таким був мій перший допис у фейсбуці відтоді, як я став першим резидентом дитячої резиденції «Слово». Тоді я ще не знав, що в Харкові буде настільки круто, що в якийсь момент мені спаде на думку ідея перейменувати резиденцію на «Не те слово!». Бо саме ця фраза просилася у відповідь на питання, чи подобається мені в місті Хвильового, Шевельова й Жадана. Досі Харків відгукувався мені насамперед цими трьома іменами. Ну й, звісно, асоціювався з низкою видавництв, у яких виходили мої книжки. А ще, безперечно, — із футбольною командою «Металіст» і її неймовірними ультрас, які подарували світові славнозвісний хіт самі знаєте про кого. З Харкова стартували наші численні поїздки на Схід із благодійним фондом того-таки Сергія Жадана. Словом, про Харків я не знав майже нічого, і це мене, чесно кажучи, мало переймало. Але все змінилося.

Вранці 27 червня працівниця Літмузею Тетяна Пилипчук зустріла мене біля мого майбутнього (на найближчі три тижні) помешкання, яке надав у користування проєкту харківський меценат Андрій Набока. Це міг бути прекрасний номер найкращого готелю чи суперсучасна квартира в якійсь із новобудов, але ж ні. Авторів заселяють у квартиру будинку, якому безмаль сто років. І саме ця надважлива деталь одразу ж задає настрій усьому, що буде відбуватися з автором на резиденції, оголює творчий нерв і збурює дуже суперечливі емоції. Адже це не просто старий будинок, це — будинок, в якому жили Хвильовий і Яловий, Тичина й Сосюра, Куліш і Курбас, Остап Вишня, Смолич, Йогансен, Семенко… — усі ті, хто натхненно й окрилено підносили до небачених висот українську культуру в 20-х роках минулого століття, представники так званого «червоного ренесансу», який згодом вкарбується в історію літератури як «розстріляне відродження».

Уже п’ятий день живу в славнозвісному будинку «Слово», у колишній квартирі журналіста й публіциста Петра Лісового…

…Попри всі жахіття, що відбулися тут колись із першими мешканцями «Слова» — десятками українських письменників і їхніми родинами, більшу частину яких на початку 1930-х перемолола антилюдська совєцька м’ясорубка, попри сльози і кров, попри постріл у власну скроню Хвильового, попри чи не щонічний гуркіт «воронків», які назавжди вивозили когось зі «слов’ян» на побачення зі смертю, але не із забуттям, попри відчай і страх, що панували тут у ті часи, зараз атмосфера будинку напрочуд жива!

Певно, енергетика творчості, що нуртувала тут усього лишень якихось три роки, до початку репресій, виявилась потужнішою за те зло, яке так жорстоко трощило життя і долі. Так, зараз тут світло й затишно. Тут добре працюється…

Згодом я довідався, що якийсь час у колишній квартирі Петра Лісового (заарештований 1935 року, розстріляний, імовірно, 1937-ого) був дитячий садочок. Може, тому дитячому письменнику було тут так добре!

До знайомства з будинком «Слово» увесь той вир творчих і трагічних подій, що вирував у Харкові у 20–30-х роках, бачився мені як низка історичних фактів, розмитих рікою часу хрестоматійних імен, як щось далеке, мало дотичне до сьогодення. Звісно ж, я помилявся. Будинок «Слово» — живий. Усі, хто тут жив, любив і страждав, ніде не поділися! Тепер вони просто інакші, але — поруч. Це дуже чітко відчуваєш, дивлячись на фотографії на стінах, на закнижені полиці із творами мешканців будинку, на поквартирний список «слов’ян», на вулиці Харкова — з вікна: отак колись дивилися на ці ж вулиці Лісовий, Хвильовий, Йогансен. Творчістю останнього, до речі, я особливо зацікавився. Може, тому, що у квартирі були великі фото цього харизматичного чоловіка, може, тому, що він, як і я, любив спорт (грав у теніс, баскетбол і футбол), а може, й тому, що одне з фото його тренованої постаті висить просто під турніком. Еге ж, цей приємний спортивний бонус резидентської квартири я зауважив не одразу! Хотів зробити відповідний вказівничок, але забувся. Тож, майбутні панове резиденти, майте на увазі: у перервах між писанням можна тренуватися. Що я і робив, відволікаючись від пригод Тю, Михася й Лампочки. До речі, саме після резиденції вдалося встановити особистий рекорд із підтягування.

А ще ж були чудовезні знайомства з неймовірними людьми, що розповідали фантастичні історії про місто, його вулиці й вулички, будівлі, парки, закинуті стадіони та старі кладовища; про харків’ян — теперішніх, колишніх і… вічних. Були екскурсії, ефіри, творчі зустрічі з малими й дорослими читачами, і не лише в місті, а й у кількох селах і селищах області.

Чи тепер я добре знаю Харків? Звісно, ні. Чи полюбив я його? Так. І якщо колись мене спитають, чи хотів би я ще раз стати гостем Харківської резиденції «Слово», то… Я ж мушу з’ясувати, куди подівся Павлуша.