І тут раптом приходить вісточка з Харкова і запрошують мене стати учасницею проєкту ЛітМузею «Харківської резиденції “Слово”», що реалізується за підтримки Українського культурного фонду. А це нові плани на літо і прекрасна можливість-нагода-щаслива лотерея не просто подорожі, а й зосередження тільки на творчості. Я думала тиждень. Ага, я не відразу погодилася: отака я вредна, мене ще й вмовляли. Особливо мої домашні, переконували, що варто спробувати. Тим паче, що у Харкові розташоване моє улюблене видавництво і мешкає так багато співзвучних моєму серцю людей. А що таке місто? «Це насамперед люди», – казала я собі. Бо якими людьми ти себе оточуєш, такою є ти сама. Ну, гарно ж я вмію переконувати, хіба ні?  Хоча… Сумнівів черв’ячок точив моє серце – їхати чи не їхати, бо це аж на три тижні. Якось мабуть надто багато в моїй голові було стереотипів, які крутилися довкола цього міста на сході України. 

Ходила й запитувала себе їхати чи не їхати, а може, ліпше Карпати чи берег Дністра? Залізла в гугл. Бо що я знала на той момент про резиденцію «Слово»? Виявилося, що в Харківському ЛітМузеї працюють творчі і віддані українській літературі, люди. І що знайшовся у Харкові меценат Андрій Набока, який у легендарному будинку «Слово» (де в 20-х і трохи 30-х роках ХХ ст. жили  і творили ті, про кого ми знаємо зараз з підручників та літературознавчих розвідок, – Хвильовий, Семенко, Куліш, Курбас, Йогансен, Остап Вишня та ін.) викупив цілу квартиру для того, щоб майбутнім резидентам творилося не менш зручно і затишно, ніж класикам.  Знала, що на вулицях цього міста заховано так багато справжніх і вже легендарних історій про тих, хто творив сучасну українську літературу, ставши «Розстріляним Відродженням»,  і про тих, хто продовжує її творити сьогодні. І тому я сказала «так»…

 Нині я озираюся на мій харківський творчий період і дякую Долі, що він у мене був. Такий насичений літературними подіями, новими прекрасними людьми та безліччю чудових історій, які от-от стануть книжкою. Мій особистий харківський янгол Оленка Руда, працівниця ЛітМузею, від першої хвилини мого перебування у Харкові і до останньої зробила все можливе і неможливе, щоб Дара Корній в квартирі-резиденції почувалася затишно і спокійно. Таня Пилипчук, яка про кожен камінчик і кожен будинок у Харкові знає геть усе і готова зранку до ночі розповідати і бувальщини, і готичні історії про літературне життя рідного міста, просто залюбила мене в місто. І ти ходиш слідком за нею хвостиком цілий день, не знаючи втоми, з відкритим ротом і слухаєш-слухаєш-слухаєш, наповнюєшся атмосферою місць і фантомно відчуваєш у скверах, старих під’їздах, колишніх видавництвах, редакціях газет присутність тих, хто залишив так багато себе і від себе на літературній мапі України.

Проте все починалося не з цього. Починалося з харківського вокзалу і з водія, який віз мене на таксі і не знав нічого про будинок «Слово», і я йому розповідала все те, що знала, а він слухав зачудовано і щосили старався розмовляти зі мною українською. 

А наступного дня стався той дивний випадок в одному з відділів Нової пошти Харкова, який по вінця наповнив мене оптимізмом: 

– А нармальна, па чєлавєчєскі, сказать нєльзя? Маладой чєлавєк, я Вас катєгарічєскі нє панімаю!

– Дякую, що скористалися послугами Нової пошти. 

– Гозпааааді! Дасталі уже етай вашей мовай. Била ж так харашо. Всє друг дружку панімалі.

– Гарного дня.

– Ви мнє рот нє затикайтє. У нас свабода слова. Я на вас жалабу напішу.

Голос з черги: 

– В спортлато.

Черга всміхається. 

– Пишіть. Нам важлива ваша думка. До побачення.

Жінка років сімдесяти (плюс-мінус) нервово виходить з приміщення пошти.

– У Вас залізні нерви, – каже юнакові дівчина, що стоїть в черзі переді мною.

– І не тільки нерви, – відповідає серйозно юнак. – Доброго дня! Відправляєте чи отримуєте?

Так, Харків почав мене дивувати. Мамою хлопчика-першачка, який впирається і не хоче вчити віршика, бо він українською: «Нєт, ти будєш учіть українский. Ти ж нє хочєш бить лохам!» Смачнющим трав’яним чаєм від місцевої травниці, безліччю фонтанів, чепурністю вулиць, скверів, парків, мостами через річечки, чистими під’їздами, охайністю прямих та широких вулиць і квартирою, в якій я жила. І яка до мене і її мешканців теж на перших порах так уважно придивлялася та звикала. То павучок десь з тиждень щоденно вранці в один і той самий час вилазив з-за шафи і зависав у центрі кімнати, щоб повитріщатися на мене, то скрипіли вночі двері на кухні та раз по раз падали зі стін портрети поетів-письменників, які в 20-х жили та творили в будинку «Слово», і я брала їхні книги та читала, розуміючи натяки того, хто пам’ять цього будинку береже. Інколи я на ліжку знаходила цікавинки. Вранці, щойно прокинувшись від сну, або на подушці біля моєї голови, або в ногах лежала маленька біла пір’їна. Звісно, першим ділом я перевірила наявність пухових подушок та ковдр у квартирі і здивовано нічого не знайшла. Будинок тим часом посміхався сонячно великими вікнами і переконував, що мені в ньому буде добре. 

І добре було. І в моїй прекрасній резиденції, і з тими людьми, яких так щедро і так впевнено приводив у моє життя Харків.  А знайомство з дослідницько-виконавським гуртом «Муравський шлях», який працює при Харківському обласному організаційно-методичному центрі культури та мистецтва. Його учасники вивчають та виконують пісенний фольклор Східної України (Слобожанщини та Полтавщини). Крім того, в репертуарі гурту є відтворення народних обрядів, ігор, традиційна ансамблева музика («троїсті музики») і танці Слобідського регіону. О, як мені цього багатого матеріалу не вистачало. І я дякую пані Мирославі Семеновій за наданий унікальний народознавчий доробок. 

А як не згадати екскурсію до чарівного місця – харківського ювелірного дому «Орінго». Я змогла на власні очі побачити, як творилася колекція прикрас за мотивами моєї книжки «Чарівні істоти. Духи природи». Хто сказав, що між книжками і ювелірними прикрасами немає нічого спільного? Ми вас переконаємо в протилежному та приємно здивуємо, тому що дещо цікаве навколокнижкове задумали разом з творчинею дому Оленою Масловою. 

А ще було колоритне театралізоване дійство у стінах харківської книгарні «Віват» на презентації «Чарівних істот». Туди завітали актори Харківського театру для дітей та юнацтва з режисеркою Яною Зеленською та показали фрагменти вистави «Русалчин ставок».  І я зрозуміла, що починаю закохуватися в цих творчих та унікальних людей, а разом і в місто, де вони живуть, бо в нас з ними так багато спільного і ми обов’язково будемо далі співпрацювати. 

А ще були прекрасні зустрічі в Бабаях та в Чугуєві, блискуче модераторство на них мегакрутого Сергія Жадана, дві презентації в ЛітМузеї, дві в книгарні «Віват», запис на телебаченні та радіо, прекрасне знайомство з легендарним харківським художником Нікітою Тітовим та його обіцянка поспівпрацювати. Так, до Сковородинівки, на жаль, я так і не доїхала. Трішки прихворіла. 

І вже коли сиділа в потязі, а Оленка Руда махала услід поїзду, що віз мене на захід з повною валізою книг, подарованих харків’янами, до вікна вагону за нитку-павутинку бабиного літа зачепилася знайома біла пір’їна, вона кілька разів торкнулася легко шибки і вітер підхопив її та поніс верхи до сонця. І раптом у месенджер посипалися повідомлення від харків’ян, у яких поки незнайомі мені люди запитували, де і коли будуть нові презентації в Харкові. І я відповіла, що будуть, бо Харків зі мною не прощався, він просто сказав «До побачення! До найшвидшого побачення!».