Ніколи не подавався на жодні українські резиденції, хоч за них чув багато. Та збіглося кілька обставин, серед яких, в першу чергу, було те, що мені потрібне було усамітнення для роботи над романом.

Я сподівався, що зможу працювати практично нон-стоп усі тридцять днів, однак реалії виявилися трохи інакшими. Преш за все, мені не вдалося повністю порвати звʼязки з зовнішнім світом і я навіть на резиденції провів дві чи три лекції з письменницької справи і мав кілька виїздів у Київ та до інших міст. А, по-друге, все ж переїзд вимагає деякого часу на адаптацію, і я включився в робочий режим далеко не зразу. Але в певний момент усе спрацювало — усамітнення, харківська погода, клімат склалися в потрібних пропорціях так, що я знову зміг почати продуктивно працювати і дві третини часу, гадаю, я провів досить плідно. Ті частини роману, які були написані в Харкові, досі у мене викликають дуже теплі відчуття чогось справжнього.

Я свідомо хотів усамітнення, тому не шукав компаній, і може, лише раз чи два вибирався в центр на прогулянку — здається, обидва ці рази були повʼязані з певними подіями в ЛітМузеї. Я зі самого початку попросив організаторів підшукати мені житло десь на окраїні міста, аби я мав можливість вранці чи увечері займатися бігом на природі — для мене це важливе джерело творчих сил. Не хотілося жити в центрі міста, де відволікаючих факторів значно більше. Тож виїзд «в місто» і піші прогулянки центром були для мене подарунком. Решту часу я проводив у себе в помешканні, осягаючи свою екзистенцію в літературному та побутовому вимірах, інакше кажучи, цілком добре і наповнено проводячи час із самим собою.

Слава Богу, жодних історій за час перебування на резиденції не сталося, натомість мав можливість познайомитися з працівниками і друзями ЛітМузею — товариством людей, які мене причарували своєю відданістю власній справі. З великим теплом згадую творчий вечір з моєю участю, який організувала та провела харківська поетка Олена Рибка. Найбільшим враженням, повʼязаним з культурним знайомством з Харковом, стала екскурсія з експерткою ЛітМузею Тетяною Пилипчук літературно-історичними місцями. Це було для мене потужним завершальним акордом перебування у Харкові.

Мандрівка у Сковородинівку, напевне, стала моїм найглибшим культурним досвідом за час перебування на резиденції. Мені Сковорода важливий і як поет, і як філософ-метафізик. Коли маєш можливість доторкнутися до місця, в якому він провів останні місяці свого життя, це дозволяє значно краще собі уявити велич цієї постаті, його внутрішню красу. Зараз слово «Харків» у мене асоціюється з нескінченними, залитими сонцем передвечірніми парками, зеленими і переповненими галасливими дітьми на скейтах і роликах. Дуже хороше, дуже яскраве враження як для людини, яка від самого початку чітко знала, що їде в Харків для відлюдництва, а не для комунікацій.

Як на мене, самотність для письменника – це своєрідний гормон росту. За час резиденції баскетболістом не станеш, але витягнутися на пару сантиметрів точно можна.

Якийсь час я більше гуляв, читав, слухав різні матеріали, а не писав. Тобто, спершу був якийсь період, коли я наповнювався, а вже потім пішов період віддачі. Я писав вранці і в другій половині дня, навіть більше в другій половині дня. Ізольованість та важкодоступність мого перебування (я мешкав на самому краю міста в новобудові) дали мені прекрасне відчуття легкості, і я знайшов у собі сили братися за ті шматки роману, які вважав складними. 

Наступним резидентам та резиденткам я б обовʼязково б рекомендував завести дружбу з Валерієм Павловичем Манженком, науковим співробітником Музею Сковороди, який може розповісти безліч цікавих історій з життя Григорія Савича.

Радив би чітко визначити для себе наперед, чим ви будете займатися впродовж цього часу і притримуватися цього рішення.

Не радив би без крайньої необхідності виїжджати з резиденції та займатися якимись справами, що не стосуються до творчого завдання, яке ви перед собою ставите. Це псує зосередженість і перебиває настрій. Найкраще, наскільки це можливо, повністю відкласти усі справи поза творчою роботою до кінця резиденції.

Іще мушу сказати про Український ПЕН, який є засновником ЛітРезиденції. Думаю, одним із важливих завдань подібного роду організацій є формування середовища, в якому б відбувалася певна солідаризація його членів довкола тих чи інших цінностей. Мені імпонують цінності ПЕН-клубу і ті спроби віднайти баланс між світовою культурою, українським суспільством та унікальною особистістю, які вони здійснюють. Я не надто обізнаний з міжнародною діяльністю ПЕН-клубу і тим, як вони включають Україну в світовий контекст, але ті ініціативи, які ПЕН-клуб робить в Україні, однозначно імплементують світовий контекст в Україну, що, можливо, є для нашої культури навіть більш важливим.

Такі речі як заснування премії імені Юрія Шевельова, проведення Міжнародного ПЕН-Конгресу, координація літературної премії Європейського Союзу є прикладами позитивного впровадження міжнародного досвіду в український культурний контекст. Мені подобається впевнена і смілива інтелектуальна позиція ПЕН-клубу щодо складних ситуацій, які мали місце в Україні в останні роки, і я був би радий долучитися до цього товариства.