Добрий день, я дуже дякую за запрошення взяти участь у цій дуже цікавій події і приїхати в Харків. Я маю прокоментувати, чому тут стоїть ця книжка. Розлогіше Володя [Володимир Єрмоленко] про неї розкаже. Це наш спільний проєкт «Україна в історіях та оповідях» — український переклад з англійської, тому що оригінал був англійською. І певною мірою і мої думки, і його є відлунням теж почасти і цих текстів. Ну, а тепер до того, про що я збираюся говорити сьогодні.

Це не так лекція чи доповідь, як такі, може, інтелектуальні розважання на цю тему. Я назвав доповідь так само, як свою статтю, яку написав минулоріч, — «Межі, границі, кордони». Відразу вже у самій назві звучать три слова, які різні, але синонімічні, і я маю, як перший (доповідач), поговорити про якісь суто мовні дистанції і поговорити трохи про методологічні аспекти, а вже колеги продовжать різні сюжети.

Потрібно трохи історії, трохи етимології, чому я виношу і в назву цієї доповіді і свого есею три слова, і навіщо три, коли можна вживати одне. Тому трохи про мову, трохи про поняття, трохи «філології». Говоритиму я і про філософські аспекти такого поняття, наприклад, як «межа», «границя». Як на мене, говорячи про філософський аспект цих понять, обов'язково маємо вийти трохи в сферу психології і психопатології. Ну і коли ми вже доходимо до поняття «кордон», то тут вже не уникнути географії і геополітики. Я б хотів торкнутися дуже стисло цих аспектів.

По-перше, щодо самих понять і чому їх три, і чому виникають ці два перші — «межа» і «границя». Я зіткнувся з цією проблемою, коли ми обговорювали термінологію Канта, тому що у Канта є два поняття, які також синоніми і німецькою звучать як Schranke і Grenze, і от коли Віталій Терлецький, мій колега, один з найкращих знавців Канта в Україні, перекладав “Пролегомени” Канта (Пролегомени до кожної майбутньої метафізики, яка може постати як наука. Переклад з німецької Віталій Терлецький. Київ: ППС-2002, 2005), то він натрапив на цю проблему: чи перекладати однаково — «межа», чи все ж таки шукати якесь слово. І вирішили вжити для Grenze — границя, а для Schranke — межа. 

Який сенс вкладає Кант в ці поняття? Мені здається, це для нас методологічно-засадовий сенс,  ну, принаймні, для мене, в тому, про що я сьогодні хочу поговорити в різних аспектах. Що таке для Канта межа?

Межа — це те, що можна перетнути. Насамперед у Канта йдеться про межі пізнання у «Критиці чистого розуму» (Критика чистого розуму. Переклад з німецької Юрія Федорченка. Київ: Юніверс, 2000. 504 с). Наприклад, ми не знаємо, що перебуває за межами нашої Сонячної системи, але ми, в принципі, можемо уявити, що якщо не ми, то наші нащадки про це колись дізнаються. 

Натомість, що таке Grenze — границя? Це остання межа, це limit англійською, це те, що ми не можемо здолати. Якщо дуже спрощувати, то філософія Канта про ось ці границі: що покладає остаточні границі, граничні межі, можна так сказати, нашому пізнанню, пізнанню світу і нас самих? І «Критика чистого розуму» насамперед про це. 

Дуже цікаво, що коли філософи починають спілкуватися з науковцями, то ми не можемо так легко перекласти з нашої мови на мову науковців, я маю на увазі, насамперед, представників природничих наук. У мене була дискусія філософська в Києві, на якій був присутній нейробіолог, ми говорили про таку доволі модну зараз течію філософії як «philosophy of mind» (перекладають традиційно як «філософія свідомості», але це не зовсім так, чи зовсім не так). А вона дуже щільно пов'язана з нейробіологією, тому ми запросили нейробіолога взяти участь. І він так тихо сидів у куточку і нічого не говорив, нічого не коментував ну і модераторка цього семінару, нарешті, звернулася до нього з проханням щось сказати. Ну і він спочатку сказав, що йому немає чого коментувати, а потім вже йому просто задали питання — і питання, таке, кантове: «Чи є в нашого пізнання межі чи границі і чи можемо ми їх колись здолати?» І от відповідь науковця: «Межі звісно є.» А на питання, чи можемо ми їх здолати, — «Не знаю, може.»

Тобто, це не питання науки, а от Кант замислювався над цим питанням. Тому мені для моїх філософських розвідок потрібне це розрізнення — межі і границі. І зрештою, я потім тягну за собою це розрізнення, ці дистинкції в свої уявлення про психологію, про геополітику тощо. Тобто межа — це те, що можна перетнути, границя — це те, що перетнути не можна. 

Наприклад, ми можемо спитати: а де границя людяності? Це означає: де та границя нашої поведінки, наших вчинків, нашого спілкування, за якою неможливі ми як вид. Неможливе людство, неможлива людина як вид. Оце границя, а не межа. тому що межі ми можемо відсувати весь час.

І у філософії, і у психології питання меж, як на мене, починається з дуже простого питання, питання про межі мого власного тіла. Де межі мого власного тіла? Наприклад, коли я пишу, щось записую, занотовую, де межа того, що Моріс Мерло-Понті, французький філософ 20 сторіччя, називав «тілесна схема»? Моя тілесна схема закінчується на кінцівках моїх пальців? Чи вона закінчується в ручці, чи в тих літерах, які я пишу? А якщо я потім вам показав ці літери, ви їх прочитали і це якось вплинуло на вас? Або де межа впливу мого голосу? Десь всередині мого тіла, чи ви чуєте мене, щось розумієте і потім питатимете мене про це? Або от зараз переді мною стоять камери, і це записується, і хтось перегляне це? Тобто, виявляється, що якщо ми говоримо навіть про тіло людини, то  тіло не є моєю границею, я весь час долаю межі або границі власної тілесності. До речі, наші тілесні схеми накладаються в різноманітних практиках, починаючи від спільної праці, спільної творчості. Наприклад, що це за феномен, коли люди танцюють разом або грають музику разом? Це накладання наших тілесних схем? Сексуальність — цей образ, що тіла коханців зливаються в єдність? Фізично це неможливо, але поетично ми так передаємо ось цю інтимність, близькість із іншим. І тому це дає підстави таким філософам, скажімо, як Гельмут Плеснер, назвати людину ексцентричною істотою, а Мартіну Гайдеггеру — екстатичною істотою. Тобто ми весь час перебуваємо поза межами себе. 

Ми, як говорять філософи, трансцендуємо себе, виходимо за власні межі, власні границі. У цьому сенсі людина — ексцентрична істота, у цьому сенсі вона — екстатична істота. Причому це відбувається і у просторі, й у часі. Людина — це, як сказав Сартр, проєкт, а я б додав — це незавершений завжди проєкт. І тут на думку спадає сумний жарт іншого німецького філософа — Людвіга Феєрбаха, який сказав, про те, якщо ти хочеш дізнатися, хто я, почекай, поки я помру. Ясно, що поки людина живе, вона весь час долає те, чим і ким вона є. Тому, в принципі, ось цей вихід за власні межі — ця ексцентричність або екстатичність, це є ознака життя. Труп знерухомлений, він не долає власні межі, це остаточне зникнення життя, це остаточне розчинення в неживій матерії. І ось тоді вже не йдеться про долання власних меж, не йдеться про екстатичність і ексцентричність. 

Але, з іншого боку, бачите, ми вже опинилися на території психології, і  у психології існує поняття «граничних станів». Граничні стани — це стани, проміжні між нормою і патологією. Там, де ми ще нормальні, де наш психічний досвід нормальний, але він вже має якісь, знов таки, ексцентричні риси — це ще не патологія. І от для сучасної психопатології, психіатрії, психотерапії це теж фундаментальне питання. Це питання межі або границі між нормою та патологією. І взагалі — це границя чи межа в тих термінах, про які я сказав? Чи можна направду прокласти чітку лінію і сказати, що ось тут нормальний психічний досвід, тут нема збочень, немає якихось відхилень від норми, а ось по той бік — це вже патологія? Мабуть, що ні, ця межа прозора. Вона хитка, вона плинна, вона весь час відсувається і вона залежить від різних культурних уявлень. Те, що в одній культурі вважається нормою, в іншій культурі вважається патологією навспак.  

Це питання вже не просто теоретичне, це питання суто практичне. Тому що ви знаєте, що, наприклад, в цій країні (СРСР)  велика кількість політичних репресій діставала форму репресій як діагностування психічної патології. В пізні совєтські часи вже політичні злочини не «карали» — карали або за кримінальні злочини, які людям просто приписували, або їх визнавали божевільними.

Тут виникає проблема завжди: чи маємо ми чіткі критерії того, що таке є норма і що таке патологія. Наприклад, німецький філософ і психолог Карл Ясперс (до речі, спочатку психолог, а потім філософ), використовуючи феноменологічний концепт інтерсуб`єктивності, вважав, що будь-який досвід, який є інтерсуб`єктивним, є нормальним. Будь-який досвід, який я можу пережити разом із іншим, з іншими — це нормальний досвід. Тому що всі ми перебуваємо в різних станах, в принципі, навіть сновидіння — це вже не досить нормальний досвід. Абсолютно нормальна людина, якщо вірити Фройду, не має бачити сновидінь. Сновидіння — це теж певною мірою невротичний феномен. Але ж це не означає, що ми всі — хворі люди, через те, що ми бачимо сни. І от він шукав такий критерій, де та межа між патологією і нормою, де ми можемо говорити, що ось цей досвід нормальний, а ось цей досвід вже є патологічний. Він сказав: поки досвід інтерсуб`єктивний, поки це наш спільний досвід, поки ми живемо в спільному світі, в якому ми можемо, зрештою, потім домовитися про якісь фундаментальні речі — це досвід інтерсуб`єктивний.

І це дуже гуманно, начебто. Але це теж має зворотний бік. А якщо сама соціальність, в якій ми живемо, яка є емпіричним проявом інтерсуб'єктивності, вона викривлена. Уявіть собі людину, яка народилася і померла в Совєтському союзі. Вона все своє життя прожила в тоталітарній державі, виїхати вона не могла за територію цієї держави, вона ніколи не жила у вільному світі, вона жила завжди серед рабів і злочинних панів — і от така була інтерсуб'єктивність, ну, емпірична соціальність. І це було нормою. Тоді дисиденти, скажімо, яких карали (до речі, інколи як психічно хворих, і просто запроторювали до психічних лікарень), хто в тій ситуації направду був нормальним, а хто був хворим в моральному або психічному сенсі цього слова? І тут все перевертається догори дриґом. Виявляється, що навпаки: коли все суспільство хворе (в моральному плані, я не кажу про психічний), то виявляється, ті люди, які виринають з цієї інтерсуб'єктивності, з цієї соціальності, які протиставляють себе цій соціальності, вони направду є людьми. Вони направду зберігають цю людяність, але з погляду цього суспільства, вони можуть бути або психічно хворими, або моральними деградантами. Знов таки, немає однозначної відповіді, де межа. 

І тут ми вже виходимо до питання не лише психічної норми, а і моральної норми. Моральної норми і моральної патології. А окрім того, сюди додається ще один сюжет, вкрай важливий для мене, — це сюжет кордонів. Бачите, тут ми вже виходимо в географію, в геополітику. 

Кордони. Ну, здавалося б, ну що кордони, де там ті кордони... Кордони дуже далекі від нас. Вони начебто ніяк не зумовлюють наш щоденний досвід. Але, наприклад, люди, які мали досвід життя в тоталітарних суспільствах, мають цю чуйність до кордонів,  не лише меж і границь власного тіла, власного міста, власної родини, власної оселі, а до оцих кордонів держав, в яких вони жили. 

До речі, я обіцяв, що думки певною мірою є відлуннями текстів із цієї книги, і в цій книзі я згадую текст «Здобути Батьківщину». Саме «здобути» (я довго думав, яким саме словом позначити моє відчуття, моє ставлення). А задача в нас була проста — написати про Україну. Це історії, оповіді про Україну для іноземців. Байдуже, що нас не обмежували ніяк, кожен написав, що хотів. І от в моєму тексті виринає такий спогад: коли мені було приблизно 14 років, я підійшов до дзеркала, яке висіло в квартирі моїх батьків, подивився собі в очі й сказав: «Ти ніколи не покинеш стіни цієї в'язниці». Ясно, що я мав на увазі не квартиру батьків, я мав на увазі Совєтський союз. Тобто я жив зі сталим відчуттям, я зростав зі сталим відчуттям, що я живу у великій в'язниці. Оці кордони Совєтського союзу для мене були, зрештою, на кшталт високих стін, які оточують ту величезну в'язницю, яка називалася «Совєтський союз». 

Чи впливало це на мене і на моє уявлення про межі мого тіла, про мої власні тілесні практики? Ясно, що так, абсолютно. І тому тут геополітика і політична географія накладається на психологію і на наше уявлення про мораль. Кордони зовнішні, кордони держав накладаються на наші уявлення навіть про межі наших тіл, про наші тілесні схеми. Що дозволено у в'язниці, порівняно з тим, що дозволено у вільному світі? Те, що дозволено у вільному світі, у в'язниці не дозволено. І тілесні практики, які дозволені у вільному світі, не дозволені у в'язниці. Тобто, в'язниця нав'язує тобі певні межі власного тіла. 

Тому зовнішні кордони іманентизуються, стають внутрішніми межами, внутрішніми границями, внутрішніми обмеженнями. І ось тому питання про кордони —  це не лише питання для картографів і для істориків, або політичних географів. Це дуже важливе питання, дуже болісне для нас. І от у мене виникає питання: що таке є кордони на епамапі сучасного світу? Звідкіля вони беруться? Вони дані від Бога, вони дані від природи, ми встановлюємо їх самі? Десь кордони, які встановлені між різними державами розділяють народи, які розмовляють різними мовами, які сповідують різні релігії, мають різні традиції. А десь ці кордони проходять між представниками однієї родини. 

Тут мені на думку спадає дуже важливий, як на мене, фільм  Кім Кі Дука «Сітка». Це фільм про північнокорейського рибалку, якому сітка потрапила в двигун човна і його віднесло на південнокорейську територію. І його там спочатку заарештували як шпигуна, а потім зрозуміли, що це випадок, і його почали вмовляти залишитися в Південній Кореї. Так ось весь цей фільм — це стосунки північного корейця з південними корейцями. Це начебто один народ, одна історія, одна мова, одна релігія, але це абсолютно різні речі, абсолютно різні люди. Між ними кордон. 

Кордон — це начебто умовна лінія. Наприклад, подивіться на кордони між країнами, які розташовані в пустелі. Це прямі лінії. Чому? Тому що там немає кордонів, зрештою. Виявляється, що де немає людей, де немає назв, там немає кордонів. То що, кордони — це наша вигадка? Це наша забаганка? Дуже гуманно, але дуже небезпечно. Ви розумієте, що такі «розважання» відразу викликають посмішки контрабандистів і цинічний та прагматичний регіт тоталітарних і авторитарних лідерів. Тому що, якщо кордони встановлюємо ми, то ми можемо їх і змінювати, порушувати на власний розсуд.

І от мені на думку спадає, з огляду на питання про кордони, епізод із фільму Тарковського «Ностальгія», коли  головний герой — це російський чи то письменник, чи «інтелігент» (я дуже не люблю це слово, тому його вживаю в лапках). І він в Італії зі своєю чи то подругою, чи то коханкою (чи то вона його менеджер, не зовсім зрозуміло), і вона читає когось із російських класиків. А той питає: «Що ти робиш?» — «Читаю» (Достоєвського чи Толстого). А він каже: «Навіщо ти це робиш?» А вона: «Я хочу вас зрозуміти». А він каже: «Це не допоможе.» Вона питає: «А що ж треба зробити для цього?» А він каже: «Треба знищити кордони.»

Для мене тоді (а це ж совєтські часи), для мене, який жив у в'язниці під назвою «Совєтський союз», це звучало як ковток свіжого повітря. Це звучало як нездійсненна мрія про те, що, нарешті, кордонів між тою в'язницею, в якій живу я, і вільним світом не буде, і я зможу вільно пересуватися, туди їздити і навспак. Але як звучить це зараз. Що мав на увазі Тарковський? Чи мав він на увазі те, що відбувається сьогодні на сході України, коли росіяни знищують кордони, але тепер вже кордони між Росією і Україною? 

Бачите, одна метафора, один діалог, який в одному контексті про кордони може звучати вкрай гуманістично і емансипативно, в іншому контексті звучатиме геть інакше. І, зрештою, в сучасному світі ми стикаємося з такими геополітичними утвореннями, які не хочуть мати кордони. ІДІЛ не хоче мати кордони, хоча називається державою. І не має кордонів! ІДІЛ розтікається плямою зла по всьому близькому Сходу, а потім виринає терактами в Парижі. «Руський мир» також не хоче мати кордони. Руський мир знищує кордони, встановлені після Другої світової війни. Зло не хоче мати кордони, воно як рак, воно розповсюджується метастазами і воно виринає в абсолютно різних місцях, переплітається. І що тоді нам залишається в такому світі, як нам ставитися до цих кордонів? 

В мене немає однозначної відповіді, бо я ж кажу: те, що ми встановлюємо ці кордони і можемо самі їх змінювати — це дуже гуманно. Але в іншій політичній ситуації цей гуманізм перетворюється на тероризм і масові вбивства. І, знов таки, ми не маємо однозначної оцінки: то добре, що ці кордони є, чи то погано, що вони є. Що нам з ними робити? Повертаючись до тези, яку я озвучив до того, — це не просто зовнішні кордони. 

Тут я повертаюся вже до нашого політичного дискурсу в Україні, цим і завершуватиму, аби показати, що це актуальні теми, принаймні для мене. Тому питання про те, де кордон між нами і Росією, наприклад, це не суто теоретичне питання і це не віддалене питання тих людей, які живуть в Донецькій і Луганській областях. Це питання кожного і кожної з нас. Тому що оті зовнішні кордони, кордони держав — межі між різними способами життя, між цивілізацією і, як я називаю Росію, тінню цивілізації. Між вільним світом і авторитарними, тоталітарними державами. Це не просто зовнішні кордони, не просто питання до геополітиків, президентів і дипломатів. Це ті кордони, які зумовлюють наше життя, ті кордони, які можуть упосліджувати наше життя. І тому питання про ці кордони — це не питання лише про географію, це питання про наше життя, про мораль, про наші цінності, про нашу філософію, про наше майбутнє.

Ось те, що я хотів сказати.