Валєр Бондар. Родина, друзі і дитинство

Валєр Бондар – більше, ніж художник. Його рукою з кінця вісімдесятих – початку дев’яностих в харківському просторі карбувалась графіка перших  кроків боротьби  за самостійну, стильну і самодостатню Україну. У дев’яності довкола Бондаря в Харківському ЛітМузеї сформувалось вільне від радянських кліше і провінційних комплексів мистецьке середовище.
Провінційність не вкладалася в його уявлення про життя, в його розуміння світу, в його сприйняття мистецтва. Він мав дивовижну здатність – ігнорувати реальність, яка принижувала й стандартизувала. Валєр витворював свою власну реальність, яка не завжди корелювалась і співвідносилась із тим, про що писали в газетах чи сварились у трамваях.
Валєр Бондар, як магніт, притягував до себе людей завдяки глибокій обізнаності у світовій та українській культурі, в якій почувався, як риба у воді, актуалізуючи її наративи у повсякденному спілкуванні. 
Він був українським митцем, незалежно від вписаності в офіційні канони, списки та реєстри. Для того, аби вважатися українським митцем, йому не потрібно було вступати до спілки художників, організовувати персональні виставки й давати серйозні інтерв’ю. Достатньо було просто власного відчуття дотичності до силового поля культури, яка творилася в цей час у цьому просторі. Все інше не мало аж такого значення. Принаймні для нього.
Зі сприйняттям інших, звісно, були проблеми – для офіційних мистецьких кіл Харкова чи Києва Валєра просто не існувало, не було такого художника.
Не існує і до сьогодні.
Чи було це проблемою Бондара?
Навряд чи. Скоріше проблемою мистецьких кіл, що б ми під ними не розуміли.

ЖИТТЄПИС

Валерій Євгенович Бондар народився першого січня 1956 року у Мельниця-Подільська — український художник  і графік, громадський діяч.
Мати Людмила Макаровна Богаєвська (1932-2007) з роду Богаєвських, які до жовтневого перевороту мали маєтки і землі на Полтавщині.  Після закінчення у 1953 році  харківської фельшерсько-акушерської школи Людмила отримала направлення на роботу в пологовий будинок Мельниці-Подільської на Тернопільщині. Маючи рідкісне колоратурне сопрано, у вільний час співала у Мельниці  в хорі. Її дзвінкий високий голос зачарував молодого Євгена, сина репресованого українського художника-графіка Миколи Бондаря. Це було кохання з першого погляду, – 5 червня 1954 року вони побралися. А 28 грудня 1955 року в них народився первісток Валерій. Появився на  світ майбутній митець із пригодою. Сорок хвилин знадобилося подругам акушеркам, щоб завести  його неслухняне серце. До речі, у Свідоцтві про народження записана дата 1 січня 1956 року. Самого ж Валєра ця пролонгація власного народження і сполучення з новорічними, різдвяними святкуваннями, ще й пізніше ДН Степана Бандери, дуже тішила. Правда, у зрілому віці  додавала проблем із здоров’ям. 

Після народження Валєра його батька Євгена забрали служити в армію. А за Людмилою  приїхала мама і забрала з Валеріком до Харкова. Після демобілізації приїхав до своєї дружини з сином у Харків Євген. Тут родичам Людмили вдалося його влаштувати працювати на завод ім. Малишева майстром. До самої пенсії Євген Миколайович був під пресом усвідомлення, що його в будь-який момент можуть звільнити з роботи як сина «ворога народу». У 1961 році родина Бондарів поповнилась. У Валєра з’явився братик Ігор, відомий нині  під абревіатурою ІБТ (Ігор Бондар-Терещенко) письменник і літературний критик. У Харкові родина Бондарів жила на Холодній горі в хаті із подвір’ям і садом на вулиці Федорівській,10.
Кожну яблуню і кущик Валєр пам’ятав до самої смерті.
Він покинув свою хату за день до того, як у 1987-му році її зрівняв з землею трактор. Це був його простір душі.  Місце сили і щастя.

ШКОЛА І ПОЗА НЕЮ

У Харкові Валєр закінчив 28 школу на Холодній горі (1962-1972).  Вчився не напружуючись. Науки давались легко. З харківських шкільних олімпіад, особливо з фізики і німецької мови, повертався з відзнаками. Поза школою ще у восьмому класі записався у Палаці Піонерів в гурток юних філателістів і навіть брав участь у виставці, присвяченій 35-тій річниці  відкриття палацу. У виборі теми і назві «50 років Казахскої ССР» навряд чи хтось, крім родини, міг угледіти прихований підтекст.  На казахських уранових копальнях працював ув’язнений совєтами дід Микола Іванович Бондар. 

ДІД І ПЕРШИЙ УЧИТЕЛЬ

Тримати пензель і штихель Валєра навчив дід, Микола Іванович Бондар (30.04.1911- 12.12.1977). До школи і потім  на канікулах Валєр  гостював у діда з бабою в Мельниці-Подільській.  Як Бог в Адама, дід у Валєра вклав творчу вдачу і навчив мистецтву робити своє життя не скучним. Малим Валєр робив із тіста і жита ляльок і показував кріликам вистави. Вони з дідом склеювали з цупкого ворсистого паперу конверти, малювали на них марки і ставили штемпелі. А потім з Кам’янця-Подільського надсилали  в Мельницю Валєру з Бейкер –стріт від Шерлока. І від Kossaka (Валєра) – в Лондон.

Микола Іванович, – Коля Ван, як його кликали діти на вулиці, – передав  онукові  бездоганний художній смак і потребу шукати свій стиль. І від нього ж – бажання ґрунтовно знати історію світової та української культури. А ще традиційне виховання з  молитвою, святкуванням Різдва і Пасхи. І певно не обійшлося без принципів і  манери спілкування. Валєр був дуже товариською людиною, душею компанії, де б він не вчився і не працював. Але він ніколи не забував, з якої він родини і тому завжди тримав з людьми дистанцію.  

Художник Микола Іванович Бондар, випускник і викладач Харківського художнього інституту в 30-х роках минулого століття, до першого дня народження свого онука повернувся з  радянських концтаборів, де перебував десять років за участь в похідних групах УПА 1942-1943 роках

МАЛЮНКИ І ГРАФІКА ШКІЛЬНИХ РОКІВ

Зі старших класів  залишилась серія  досить зрілих, як для 15 річного хлопця, сюжетно іронічних малюнків. Різноголосі міські сценки початку 70-х із дуже колоритними типажами і прописаними детально інтер’єрами на вокзалі, біля пивних ларьків на Леваді, на в’їзді в Харків  нагадують загальні плани з розкадровки майбутнього фільму. А  у позначеному 1971-72 роками блокноті з детективним серіалом «Каризькі тайни», у двух серіях, дія  розгортається між Пермською,61 і Пушкарьовською,42 на Холодній горі, героями стають шкільні друзі Валєра Понь і Зюзя Остапенко.

Вони грають роль злодіїв, крадуть авта, а хоробрий детектив, теж однокласник, влаштовує за ними погоню, арештовує, садить у в’язницю. Вони звідти втікають і влаштовують засідку однокласниці, яка була в банді, але виявилась щурихою.  Цікаво, що крім малюнків ручкою, Валєр використовує колажі з відповідних сюжету  журнальних «страшилок», що нагадують сучасні комікси. 

Першою його рукописною книгою була поема «Слово о полку Ігоревім», зроблена у випускному класі 1972 року. На обкладинку  закріпив металеву гравюру з портретом князя Ігоря. На приклеєному знизу шматочку берести зазначив своє авторство. У самому тексті  кольорові буквиці орнаментовані за взірцем стародруків у національному стилі. Сам текст, написаний тушшю тонким пером  також стилізований під стародрук. Виглядає рукописна книга вагомо і урочисто.

СТУДЕНТСЬКІ РОКИ

Після школи у 1973 році Валєр вступив до Харківського інституту інженерів комунального будівництва. Зрозуміло, що вибрані виш і професія  не мали стосунку до його захоплень і життєвої мети. Швидше був засобом триматися подалі від  «недрьомного ока». А це для «неблагонадійних родин» було непросто. В СРСР спочатку сімдесятих по національно-культурним середовищам прокотилася хвиля арештів. За гратами опинився і його стрий Ігор Миколайович. Тому мрії про навчання кінорежисурі і мистецтву  вважав для себе нездійсненними і був переконаний, що вчитися у престижних вишах дітям з родин репресованих майже стовідсотково означало співпрацювати з КГБ. Життєва стратегія, яку він  обрав, полягала у самоосвіті і вільній творчості.

На лекціях він замість конспектувати, розкадровує ручкою і фломастерами 100 сторінок записника  бойовиком-коміксом «Джина» (три серії), із супергероями – однокурсниками і друзями. А на канікулах, які проводив в Мельниці, Кам’янці-Подільському, багато малює тушшю, кольоровими олівцями, гуашшю, акварельними і олійними фарбами. Він робить замальовки  з графської алеї – улюбленого місця його прогулянок з дідом Миколою і бабусею Вірою, краєвидів Дністра, дерев, квітів, луків, фортець.  І тут вже проглядається його схильність виражати у своїх краєвидах певні експресивно медитативні стани. І ця манера лише розвиватиметься згодом в бік узагальнень.  

«Напівживе дерево» - Харків, 1972; «Холодна весна»; «Хата під снігом», «Мокра зима», «Поле влітку»; «Ночви», «Різдвяний натюрморт», «Букет волошок» - Харків; Хата дідуся у Мельниці –Подільській, «Дерево»; «Дерева над Дністром», «В’язанка дерев на березі Дністра» - 1978 , «Міст через Стрий», «Дністер» «Лісова галявина», «Дністер тече лісом» - 1979; «Перед дощем на Дністрі»,  «Яблуко», «Натюрморт з яблуками»- 1981; «Дерево», «Лісова стежка», «В лісі неподалік Дністра» - 1982.

«ОБЛКОМУНГОСП»

По закінченні інституту у 1978 році Валєр отримує направлення на роботу інженером у Харківське обласне комунальне управління. Тут він працював до 1989 року. Буваючи у відрядженнях у Львові, Валєр Бондар показав свою графіку мистецтвознавиці Любі Волошин у музеї Олекси Новаківського,  і вона познайомила його з відомими на той час художником Іваном Остафійчуком. Побачивши в  роботах харківського графіка талант і самобутність, знаний графік  ввів Валєра у львівське національно-культурне середовище. У 1986 році Валєра викликали в КГБ і попередили про звільнення, якщо він не припинить зв’язки з дисидентами. Всупереч цим погрозам, працюючи на посаді в облкомунгоспі, Валєр Бондар стає  членом дисидентської Української Асоціації Незалежної Творчої Інтелігенції (УАНТІ). Він створює логотип і оформлює заснований весною 1988 року письменником і політичним в'язнем Михайлом Осадчим самодіяльний ілюстрований літературно-мистецький та науково-популярний квартальник “Кафедра”, який друкується в USA.

І в «Кафедрі» 1988-1989 років друкуються його малюнки з львівського циклу «Музика будівель» (1979-1986) - церкви, вулиці, будинки Львова. У Хотині і Кам’янеці  він робить десятки варіантів зображень фортець. Також у музеях під відкритим небом Львова і Києва – малюнки хат і  дерев’яних церков. 1980 р. перебуваючи в Белгород-Дністровському, він  створює серію шкіців знаменитої Фортеці. І теж у Клайпеді, Вільнюсі, Ризі,  Тракаї у 1981 році замальовує вулички і окремі будівлі. Урбаністична тематика 80-х у Бондаря орієнтована на чітку, динамічну лінію і міцну композицію, яка ніби стримує в собі колосальну енергетику.  Враження, що ці графічні малюнки апелюють до сучасників і майбутніх мешканців міст про їхню причетність не лише до свого часу, а до всієї історії. І корелюються із станковою  графікою на тему «святості» та «історичної пам’яті». 

У роботах  «Христос скорботний», «Володимир Великий» (1988), «Петро з ключами» (1988) «Героям слава» (1987) «День державності»(1988), листівки «Емблема ОУН» (1989) «Різдво на Січі» (1988) стилістика  тяжіє до монументальності. Лінія рубана, рішуча, зображення ніби висічені з каменю. 

Сакральні сюжети «Молитва в Гефсиманському саду» (1986), «Чистий четвер» (1988), «Фома невіруючий» (1989), «Вигнання гендлярів з храму» (1989) як пізніше «Петро і півень» (1990) – олійні роботи на полотні і картоні, виконані в графічно-експресивній манері і передають в узагальненій формі різні стани душі: від самотності, болісного діалогу і праведного гніву до містичного жаху від власної зради Учителя.  До цієї серії робіт близький, написаний 1986 р. олією,  портрет кинутого у божевільню композитора  Артемія Веделя. А графічні роботи «Чудесний лов риби» (1988) і «Тайна вечеря» (1990), вирішені в авангардній стилізації примітивізму, ніби підкреслюють суть подій в народній пам’яті, позбавляючи їх різних академічних нашарувань. 

У край емоційному регістрі написані роботи до поетичних книг Василя Стуса «Палімпсести», «Зимові дерева». Веселий цвинтар» (1988), до поезій Степана Сапеляка, які увійшли у його збірки «З гіркотою в камені» (1989), «Кривавий рваний зойк» (1990). В цих роботах рух лінії широкий, рвучкий, гострий, знервований. Враження, ніби митець хоче підірвати пензлем і чорною тушшю глухі тюремні стіни СРСР. І безсилість в намаганні перемогти мистецтвом дійсність доводить його самого до  емоційного зриву. Все тече, звісно, і по ходу життя стиль Бондаря змінювався. Незмінними залишались цінності, пріоритети та смаки. 

ПЕРШІ ВИСТАВКИ

15 червня 1990 року в художньому салоні Вернісаж на Космічній відкрилась спільна з майстром кераміки Петром Мосем перша виставка графіки і картин Валєра Бондаря, що мала колосальний успіх. «Виставку-продаж відвідали багато харків’ян, кілька закордонних груп, а журналісти з Канади включили репортаж з виставки, інтерв’ю з її організаторами та В.Бондарем до свого фільму про молоду українську творчу інтелігенцію.» ( І.Мироненко, Т.Тумас’ян «Зустрілись на Вернісажі». - г.»Вечірній Харків». 12.07.1990)

ЛІТМУЗЕЙ

Офіційно Валєр Бондар на посаду художника був зарахований  11 жовтня 1990 року. У цей час в розпалі була підготовка  першої музейної виставки про репресованих письменників 20-х років. Валєр в експозиції «Українська Голгота» відповідав за останній розділ, пов’язаний із сучасним мистецьким сприйняттям Ренесансу української культури двадцятих. Його робота під однойменною назвою «Українська Голгота» вважається знаковою, впізнаваною для митця. Часто по вечорах в садку Літмузея збирались українські митці й науковці і до холодів лунали з музейного простору протяжні слобожанські пісні. І в ці перші роки дев’яностих Валєр створив цілу графічну серію картин - пісенних рефлексій, перенісши їх у кольорі на скло: «Цвіте терен», «Гей, у мене був коняка», «Неню, ти ж мій неню», «Наталонька». Його велику серію картин на склі «Сіверщина прадавня» в період підготовки літературної експозиції придбав Політехнічний інститут. Також багато українців діаспори дізнавались про наш музей, бо розшукували в Харкові Бондаря. Розшукували, щоби придбати його картини, популярні в колах української інтелігенції на еміграції. В музеї часто проходили його художні виставки.

 Для Сергія Жадана і його друзів-літературних початківців Бондар був незаперечним авторитетом. Гуру, творчий батько і наставник.  Він малював їм афіші, програмки літературних фестивалів, виготовляв рукописні книжки, а самі  учасники – поети, художники, музиканти з різних регіонів України проходили крізь чистилище його музейної майстерні-підвалу. В цей же час він підготував проекти меморіальних дошок Миколі Міхновському, СВУ-СУМ, кардиналу Йосифу Сліпому, Василю Кричевському, Юрію Шевельову в Харкові, проект пам’ятника розстріляним кобзарям. Зробив ілюстрації для дитячого універсальника «Щедрик», енциклопедії дитячих ігор «Дзиґа», поетичних збірок Сергія Жадана, Анатолія Перерви, Олександри Ковальової та інших. 

Парадоксально, що відчуття контрольованості соціуму, несвободи в творчості Бондаря часів Незалежності навпаки загострилося. І ці переживання передаються на поверхні аркуша чи скла як розмитий і аморфний світ хаосу. Майже в кожній роботі циклів «Праведники» і «Мости» (2000-2010) постає тема людини і її хреста, життя, як критичного, межового випробування в потоці пристрастей, бідування і самотності. «Я» фіксується як негатив у картинах на склі і є центром схрещення, зіткнення і переплетіння життєвих пристрастей в собі і навколо себе. Так прочитується рвучке, вибухове, наче спонтанне зчеплення розірваних чорних ліній, прорізаних білими променями-штрихами. А метафора

падіння, перебування під тягарем земного буття («під мостом») переключає увагу на людину, яка простягає руки до неба, стримуючи в молитві удари власної долі. Концентричні кола, які уводять з поверхні в глиб картини, породжують думку про перехід світу земного у вимір Неба.

От власне в цьому одна з причин, чому Валєр не дожив до глибокої старості. Йому завжди було тісно у штахетнику «загальноприйнятого». У тих рамках, що обводять людину колом певних чеснот і вад, з яких складається загальна формула людського щастя.

Валєр Бондар в усьому прагнув визначеності: «так» - «ні». Був людиною християнської культури, світоглядно - українським націоналістом, за характером належав до максималістів, формально, естетично, за стилем – експресіоністом і мінімалістом.Над усе цінував справжнє, виразність і чистоту. Його головним засобом у мистецтві була лінія. І в лінії вже крився національний  код поза темами і наративом. Незмінним був і вектор розвитку – в бік від зображувальної конкретики і фактурності до максимального узагальнення і звуження  засобів, посиленої спонтанності у формах самовираження аж до автоматичного письма. 

Валєр Бондар звільнився з Літмузею 20 березня 2012 року. І 30 жовтня пішов з життя.