1. «БЛАКИТНУ КРОВ НЕ СХОВАЄШ»

Мати Валєра по закінченні Харківського медичного училища у 1953 році отримала направлення на роботу в Мельницю-Подільську Тернопольської області. Там і познайомилась із майбутнім чоловіком. Це було кохання з першого погляду і до останнього подиху. Вони були дуже красивою парою, ніби з глянця  про телезірок п’ятдесятих. Про таких говорили – «блакитну кров не сховаєш». І то правда. Богаєвські (родина по матері Людмили Макаровни) до жовтневого перевороту 1917 р. володіли землями на Полтавщині. В родині збереглись посуд і постіль з фамільним гербом Богаєвських. 

Більше експонатів за посиланням

2. НАРОДЖЕННЯ В МЕЛЬНИЦІ

Валєр з’явився у світ 28 грудня 1955 року  А запис у свідоцтві зроблений 1 січня 1956 року. Самого Валєра ця пролонгація власного народження і новорічного святкування тішила. Але у зрілому віці особливо додавала проблем із здоров’ям. 

Більше експонатів за посиланням

3. ХАРКІВ. ХОЛОДНА ГОРА

Через рік молода родина перебралась до Харкова. Тут вони жили на Холодній горі в хаті із подвір’ям і садом на вулиці Федорівській,10. Кожну яблуню і кущик Валєр пам’ятав до самої смерті. Він покинув свою хату за день до того, як у 1987-му році її розрівняв трактор. Це був його простір душі.  Місце сили. І тут, за його словами, мав спокій і лад із собою. Особливо взимку. Ось його рефлексії першого снігу у садку на власному подвір’ї.

“Сніг, як манна небесна,  давав поживу його душі – тишею, чистотою і ясністю і змінював   оптику. Білий, сірий, чорний -  чистий драйв споглядання. А ще слухання природи, відповідне пейзажу зі станом душі «а la Кавабата” чи гравюри  Кейосі Сайто, якими захоплювався. 

Треба вдивлятись в цей старий паркан під снігом. Треба бути гурманом» ( 3 грудня 1979 р.) З усіх культур гурманством вражала Бондаря японська традиція споглядання природи. Споглядання з середини, з позиції нероздільності пейзажу зі станом душі. «Наша хата потонула у сніговій тиші. «la Кавабата”. Дуже нагадує відому гравюру Кейосі Сайто. Такі дні бувають всього декілька днів на зиму. Потім буде кілкий холодний сніг, буде поезія, але іншого напрямку». (3 грудня 1979). Тут важливе переживання самої миті вічної снігової «первісності» у зимовій порі. Коли сніг вкриває своєю ковдрою світ, а не заморожує його. «Старий паркан під снігом./ Подібно це до Сайто./ У тиші сніговій хатина потонула» (…) «Під снігом яблунева гілка/ Над стежкою завмерла низько.» У того ж Кейосі Сайто цей мотив юкімоти («під снігом») був ще символом стійкості природи і світу, трансляції життєвого тепла від земного до вічності.”

Більше експонатів за посиланням

 4. БАБУСІ

В дитинстві Валєр був пестунчиком своїх бабусь Віри, Валі і Марчихи. Остання няньчила дітей в родині Богаєвських ще напередодні 1917 р. Бабусі називали його Лєрічка, а він  любив їм робити фризури. По святах його  у нових штанцях  з лямками ставили на стільчик і він розважав публіку. Зі всієї вулиці збиралися сусіди подивитися на диво-хлопчика, який годинами без зупину декламував вірші і розігрував сценки.  З дитинства мав унікальну пам’ять. Перед школою вільно читав і на глобусі показував, де яка країна і які в ній водяться звірята.

 

Більше експонатів за посиланням

5. ОНУК "РОЗСТРІЛЯНОГО ВІДРОДЖЕННЯ".  ДІД І ПЕРШИЙ УЧИТЕЛЬ ВАЛЄРА

Валєру  пощастило з домашнім вихованням. Тримати пензель і штихель його навчив дід, художник Микола Іванович Бондар (30.04.1911- 12.12.1977). На перетині 20-30 рр. ХХ століття він вчився в майстерні графіка Василя Касіяна. Його викладачами в Харківському художньо-промисловому інституті  були А.Петрицький, В.Єрмілов, В.Пальмов, О.Хвостенко-Хвостов.  Разом з іншими студентами Микола Бондар мав  щастя спостерігати за роботою бойчукістів розпису стін Червонозаводського театру. Був свідком розквіту і  потім розправи над українським авангардом  двадцятих-тридцятих у Харкові. Уповноважені ВКП приїхали з Москви, зібрали колектив і проголосили цей мистецький напрямок ідеологічно ворожим державі. Провладним же стилем об’явили соцреалізм, поставивши йому за мету формування радянського світобачення. А далі посланці Кремля ритуально знесли роботи класиків українського авангарду в одну кімнату, повісили на дверях замок і прибили табличку «Кімната жахів».  Щодо фресок бойчукістів – їх за декілька днів і ночей розтрощили і знищили. Можливо ця болісна культурна пам’ять перейшла, перелилась в онука ще до народження? 

До першого дня народження Валєра 1 січня 1956 року Микола Іванович повернувся з радянських концтаборів Воркути і Джезгазгану, де перебував десять років за участь в похідних групах УПА 1942-1943 рр. 

До школи і потім  на канікулах Валєр  зазвичай гостював у діда Миколи в Мельниці-Подільській.  Як Бог в Адама, він вкладав у Валєра творчу вдачу і навчив мистецтву робити своє життя не скучним. Малим Валєр робив із тіста і жита ляльок і показував кріликам вистави. Вони з дідом склеювали з цупкого ворсистого паперу конверти, малювали на них марки і ставили штемпелі. А потім з Кам’янця-Подільського надсилали  в Мельницю листи Валєру з Бейкер–стріт від Шерлока. І від Kossaka (Валєра) – в Лондон.

Микола Іванович (Коля Ван, як його кликали діти на вулиці) передав  онукові  бездоганний художній смак і потребу шукати свій стиль. І від нього ж – бажання ґрунтовно знати історію світової та української культури. А ще традиційне виховання з  молитвою, святкуванням Різдва і Пасхи.

Про художника Миколу Бондаря залишив спогади «Лекції за гратами»  співкамерник Михайло Іванченко. І вони проливають світло на те, як і чому згодом навчав Микола Іванович свого онука. Не втримаюсь, щоб не навести з них уривок: «За окупації Микола Бондар редагував «Золотонішські вісті» і разом з тим був районним провідником ОУН. Коли Гестапо розпочало погром організації, він потаємно перебрався до Тернополя. Там його і застали радянські війська. Став працювати художником обласної газети, не пориваючи підпільних зв’язків з ОУН. Так потрапив до лап МГБ. Вимотували йому душу у в’язницях Тернополя, Києва і Полтави. Військовий трибунал засудив Бондаря до розстрілу. Перед тим на допиті, аби переконатися в його талановитості, слідчий приніс олійні фарби.  Художник змалював його портрет. Тому згодом слідчий власноручно написав прохання про пом’якшення того вироку. Художник довго сидів у камері смертників. Зрештою Москва замінила йому вишку на десятку. 

Всебічно обдарований, досконалий творець, фанатично залюблений у мистецтво, Микола Бондар без утоми розповідав про нього. До нього дослухалися всі. (…) Сусіди розмовляли пошепки, щоб не заважати вчителеві. З його розповідей в моїй уяві поставали живими Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікельанжело, Тіціан. Виринали їхні картини, фрески, статуї у храмах Риму, Венеції та Флоренції. Барвисте велелюддя Відродження проходило як на екрані» (часопис Український засів» №1, 1992-1993, с.51)

Так само і Валєр міг годинами захоплено переказувати сюжети картин з різних епох,    порівнювати з літературою, стилями, модою, одночасно малювати, співати, розмовляти з яблунею і сливою у музейному садку, і не дбати при цьому про  матеріальний бік справи, навіть якщо вона стосувалася професії. Мольберт йому в музей притяг його друг Микола Базиль. А верстатом для друку естампів поділились брати Андрій і Петро Гуменюки зі Львова.  

Більше експонатів за посиланням

6. ШКОЛА І ПОЗА НЕЮ

 У Харкові Валєр закінчив 28 школу на Холодній горі (1962-1972).  До першого класу хлопчика з ранцем проводжали мама, баба Віра і баба Валя з квітами. А на випускний він йшов у модному  білому піджаку з краваткою-метеликом в стилі Маню з його улюбленого французького фільма «Шукачі пригод».  Атестати випускникам вручали в Актовому залі – тому самому, на якому Валєр за рік до того повісив табличку «Зал для актів» і трохи за це не вилетів зі школи. Через весь цей зал, як пізніше згадував, пішов  запросити на танок синьооку і звісно найкрасивішу з випускниць  Маргариту з 10-Б. Про цей романтичний епізод ще довго згадували у школі. 

Валєр вчився не напружуючись. Науки давались легко. З харківських шкільних олімпіад,  особливо з фізики і німецької мови,  повертався з відзнаками.  Поза школою ще у 8 класі  записався у Палаці Піонерів в гурток юних філателістів і навіть брав участь у виставці, присвяченій 35-тій річниці  відкриття палацу. У виборі теми і назві «50 років Казахскої ССР» навряд чи хтось, крім родини, міг угледіти прихований підтекст.  На казахських уранових копальнях працював ув’язнений совєтами дід Микола Іванович Бондар. 

До речі вступив Валєр до Всесоюзної спілки юних філателістів не без умислу. Бо це давало можливість листуватися й обмінюватися колекціями з однолітками із соцтабору: марками, конвертами, листівками із зображенням зірок світового кіно. Згодом Валєр отримував з DDR і Польщі книги авторів, які його однолітки відкривали для себе зазвичай після падіння «залізної завіси». 

Також у випускних класах  займався боротьбою самбо і навіть здав на кандидата в майстри спорту. Його перемогами у змаганнях дуже пишався батько Євген Миколайович, який все життя щоранку бігав на довгі дистанції і займався велоспортом. Батька Валєр, він усім близьким клеїв прізвиська,  називав Спортлером.  Валєр згадував, з якою гордістю тато ніс його закривавлене кімоно додому, коли на змаганнях, які проходили в спортзалі Юридичної академії, він, учень десятого класу, переміг студента другого курсу, який ще й був важче його на пару кг. 

Зі старших класів  залишилась серія  досить зрілих, як для 15 річного хлопця, сюжетно іронічних малюнків. Різноголосі міські сценки початку 70-х із дуже колоритними типажами і прописаними детально інтер’єрами на вокзалі, біля пивних ларьків на Леваді, на в’їзді в Харків  нагадують загальні плани з розкадровки майбутнього фільму. А  у позначеному 1971-72 рр. блокноті з детективним серіалом «Каризькі тайни» (дві серії) дія  розгортається між Пермською,61 і Пушкарьовською,42 на Холодній горі, героями стають шкільні друзі Валєра Понь і Зюзя Остапенко.

Вони грають роль злодіїв, крадуть авта, а хоробрий детектив, теж однокласник, влаштовує за ними погоню, арештовує, садить у в’язницю. Вони звідти втікають і влаштовують засідку однокласниці, яка була в банді, але виявилась щурихою.  Цікаво, що крім малюнків ручкою, Валєр використовує колажі з відповідних сюжету  журнальних «страшилок», що нагадують сучасні комікси. 

Першою його рукописною книгою була поема «Слово о полку Ігоревім», зроблена у випускному класі 1972 року. На обкладинку  закріпив металеву гравюру з портретом князя Ігоря. На приклеєному знизу шматочку берести зазначив своє авторство. У самому тексті  кольорові буквиці орнаментовані за взірцем стародруків у національному стилі. Сам текст, написаний тушшю тонким пером  також стилізований під стародрук. Виглядає рукописна книга вагомо і урочисто.

Після школи у 1973 році Валєр вступив до Харківського інституту інженерів комунального будівництва. Зрозуміло, що вибрані виш і професія  не мали стосунку до його захоплень і життєвої мети. Швидше був засобом триматися подалі від  «недрьомного ока». А це для «неблагонадійних родин» було непросто. В СРСР спочатку сімдесятих по національно-культурним середовищам прокотилася хвиля арештів. За гратами опинився і його стрий Ігор Миколайович. Тому мрії про навчання кінорежисурі і мистецтву  вважав для себе нездійсненними і був переконаний, що вчитися у престижних вишах дітям з родин репресованих майже стовідсотково означало співпрацювати з КГБ.   І тому життєва стратегія, яку він  обрав, полягала у самоосвіті і вільній творчості.

Більше експонатів за посиланням

7. СТУДЕНТСЬКІ РОКИ. «КНИЖКОВИЙ АЛКОГОЛІК». СМЕРТЬ ДІДА. І ШЛЮБ

 У студентські роки Валєр вивчає  історію мистецтв, колекціонує альбоми й книги з мистецтва. Дістає їх, шукаючи по букіністичних крамницях  СРСР і соцтабору. Вдома за це його називають «книжковим алкоголіком». Заради тої миті – гортати  крейдяні сторінки альбомів з репродукціями Дюрера, Босха і Брейгеля, на це потрібні були немалі гроші,  він влаштовується на нічні чергування пожежником чи, як завжди підкреслював, вогнеборцем. 

На лекціях він замість конспектувати, розкадровує ручкою і фломастерами сотню сторінок записника  бойовиком «Джина» (три серії), із супергероями – однокурсниками і друзями. Добре хоч, що йому було в кого списати лекції і разом підготувати курсові. З Наталкою Ширяєвою, відмінницею і модницею  - заради потрібного ґудзика на нову сукню вона могла обійти всі міські галантереї, - він одружився 22 січня 1978 р. Валєр називав Наталку «декабристкою», бо вона з комфортних умов забезпеченої викладацької родини пішла за ним жити у хату, яка у 80-х наполовину зійшла у землю.  Вони розписались через місяць по смерті Миколи Івановича Бондаря, який їх встиг благословити на шлюб. Але  ця травма розлуки з дідом, найдорожчою і найважливішою в житті людиною у Валєра так ніколи і не загоїлася. Смерть Миколи Івановича винесла за дужки почуття безпеки і рівноваги. І шви, якими стягувались видима реальність із внутрішнім буттям почали рватися. Чимдалі частіше Валєр потрапляє у тяжкі побутові «халепи» із боргами і пиятикою. Але  що важливо підкреслити, і про це передусім свідчать його «Нотатки»:  він ніколи не шукав причин власних негараздів в оточенні й обставинах – лише в собі самому. 

Більше експонатів за посиланням

8. ОБЛКОБИЛХОЗ

По закінченні інституту  1978 р. Валєр отримує направлення на роботу інженером у Харківське обласне комунальне управління. Спочатку  навіть приміряв на себе роль молодого і амбітного мачо: брюки дудою, кроплі на носі  і модний дипломат в руці. Колеги вважали, що «хазяїн області» О.Масельський кинув на нього око. Шеф приходив на роботу на сьому ранку, Бондар – за п’ять до сьомої.  І йому все давалося легко: менеджмент, управління оперативними рішеннями з ремонту комунікацій. Все для містян і селян: вода,  газ, транспорт,  місце на цвинтарі… У Трудовій  - купа записів про грошові винагороди за «виконання особливо важних завдань». Але досить швидко йому набридло бути «білим комірцем» і «правильним хлопчиком». 

БІльше експонатів за посиланням

9. «ПОКОЙСЯ, ПРОПОЙСЯ, УПОКОЙСЯ, ДОРОГОЙ ТОВАРИЩ»

 А що до місця на цвинтарі.  В  облкомунгоспі   у брежнєвські часи були на ставці спеціальні люди  для прощального церемоніалу – промовці на громадянських панахидах. Бондар їх дуже смішно тролив, у дусі патетичної промови Остапа Бендера над могилою «чоловіка без паспорту» Паніковського. «Покойся, пропойся, упокойся, дорогой товарищ» із піднятими до лоба  очима і астматичним кашлем, - це було щось. Але особливо запам’яталося, з яким епічним розмахом в Держпромі розігрувались дійства на кшталт:  Валєр з поверху «тепломереж» телефонував на поверх «каналізації» і повідомляв стурбовано похмільним голосом голови Кигичівської сільради, що ввірена йому територія потопає в лайні. І на відміну «від Станіславського» начальство в ці провокації Бондаря вірило і включало аварійні сирени. Так що Валєра, хоч він про це і не знав, можна вважати батьком харківських пранкерів, якщо такі у нас є.  

 

10. «ЗАЙВИЙ ЧОЛОВІК ЕПОХИ РОЗВИНЕНОГО СОЦІАЛІЗМУ»

Взагалі ж сам Бондар визнавав, що головний герой фільму Романа Балояна «Польоти уві сні і на яву» у виконанні Олега Янковського, «зайвий чоловік епохи розвиненого соціалізму», - це про нього. У «Тому самому Мюнхаузені» теж була фраза, яка стосується Валєра: «Не кожен може собі дозволити бути смішним!» Але якщо  зовсім серйозно, його  нерозсудливу блазенську поведінку   найкраще пояснює цитата із перекладеної ним з польської і законспектованої 1981 р. праці Ф.Ніцше «Воля до влади»:
 

«.. Може, я краще за всіх знаю, чому лише людина сміється: вона одна страждає так глибоко, що змушена була винайти сміх. Найнещасна і сама меланхолійна тварина є відповідно й найвеселішою». 

11. «ДУРНОМУ НЕ СУМНО І САМОМУ»

 За всім цим комедіантством справді  ховалася  тонка і мрійлива натура. А з його самоіронічним «Дурному не сумно і самому» найкраще в’яжеться ключове для розуміння його світогляду  кредо самотності і свободи. Під «намулом» і «шумкою»  радянської дійсності велась напружена робота з пошуку «справжнього». Споріднені думки Валєр видивлявся у філософів і письменників - німців, в історії античності, японській культурі, у французькому екзістенціоналізмі.  З роками, правда, більше  - в Бога і в Святому Письмі. Свою правду про себе і світ Валєр  доносив  власними творами, зазвичай незрозумілими і противними юрбі.   

Більше еспонатів за посиланням

12. НОТАТКИ (1978-1987)

З 25 жовтня 1978 р. у 22 роки  почав писати «Нотатки». Не щоденники, а саме нотатки з метою, щоб не забути про думки і речі, які його в певний момент чимсь вразили. І там же – віршові верліброві замальовки.  Не системно. Чим далі рідше.  Останній запис  16 жовтня 1987 р. У 90-ті правда  ще були нотатки на розрізнених аркушиках - тих, що для memorу. В останні ж декілька років перед смертю у зошиті – малюнки, записи снів, молитви, традиційні привітання себе самого із днем народження. І дати смерті людей, які тримали його в цьому житті. 

Але що вражає в цих ранніх записах – не має жодної згадки про людей, які Валєра оточували з кола родини чи друзів. Крім діда Миколи, який ні на хвильку до чи по смерті не полишав його серце.  Хоч якщо з іншого боку подивитися: Валєр взагалі у житті людей не обговорював і ніяк не оцінював. А от прізвиська, які давав, приклеювались до його знайомих назавжди. 

Більше експонатів за посиланням

13. УКРАЇНСЬКА!

Ще важливо. Перехід у Нотатках на українську.  Цікаво, що у студентські роки листи, написи, текстову частину до коміксів, якими бавився Валєр ще зі школи, він робив російською мовою. Швидше за все – це була узгоджена з дідусем позиція: не видавати себе в товаристві - а собою, зі своєю мовою і культурою бути лише у безпечному родинному колі і у природному мовному середовищі.  Микола Іванович писав Валєру листи виключно російською мовою, і в них наводив характерні виховні цитати з античних філософів такого штибу: «А что предпринять, ежели попадешь во власть тирана, против которого сражался с оружием в руках? Или распишись в своем повиновении, или клади голову на плаху: глупец кладет голову на плаху, трус расписывается, а мудрец и напоследок утверждает свою свободу – он кончает с собой». 

У Харкові, якщо ти не член СПУ і не селюк – українська в 70-ті 80-ті  викликала підозру щонайменше в «інакомислії». До того ж і родина Валєра в КГБ була під постійним прицілом.  Але з січня 1978-го Валєр категорично переходить на українську: естампи «Запрошення на весілля», Нотатки, листи, підписи під роботами. І з цього моменту починається формування виразно національного стилю в його графіці. Російська ж у вісімдесяті уживається – для казенної служби, а пізніше у спілкуванні іронічним цитуванням на кшталт монологів Остапа Бендера. Валєр мав феноменальну пам’ять і «Дванадцять стільців», «Золоте теля», «Пригоди бравого солдата Швейка» декламував сторінками. 

Більше експонатів за посиланням

14. МРІЇ ПРО ВІЛЬНУ ТВОРЧІСТЬ І УКРАЇНСЬКИЙ БУРЖУАЗНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ

Його осінні «Нотатки» починаються з міркувань про фрілансерство. І це на другий місяць влаштування на роботу в Облкомунгосп! Валєр цитує уривки з «Історії культури Гельвальда про «любов, яка потребує празності», Яна Парандовського з «Алхімії слова» про те, що для суспільного життя потрібна група людей – філософів і мрійників, які стоять осторонь публічних сфер. І тут же посилається на «українського націоналіста Івана Мірчука, його слова про митців і філософів, які створені для вільного часу і матеріального забезпечення». 

Звідки ж, до речі, йому стало відомо  про Мірчука? Просте пояснення: з розтиражованої десятком тисяч примірників брошури  В. Євдокименка «Критика ідейних основ українського буржуазного націоналізму». Валєр, і це була для мислячих українців епохи брежнєвського застою норма, скуповував радянську пропагандистську літературу про націоналістів, бо з цих книженцій можна було почерпнути багато інформації і цитат діячів української культури і політики на Заході. І це без жартів були кладязі для стьобу тупих радянських штампів.  

А щодо мрії про незалежне існування – якби ж то він народився на століття раніше або хоча б на початку ХХ–го, у часи молодості його забезпеченої батьками бабусі Ольги Травинської. Вона доживала у сімдесяті свій вік на вулиці Конторській  і питала, коли онук заходив у гості: «Ах, Валєр! Чи запалили вже на Сумській ліхтарі перед театром? І показувала йому свій театральний капелюшок з перами».

Більше експонатів за посиланням

15. АТМОСФЕРА РОБОТИ І  «ГРА В БІСЕР»

За рік служба в Облкомунхозі вичавлює з нього всю енергію.

«По тій духовній утомі, що відчуваю, видно, як впливає на мене «відома» атмосфера моєї роботи. Не стає тої медитації з «Гри в бісер» Г.Гессе. Душа потребує відпочинку. Для такої гри потрібне міцне здоров’я, нерви, а головне – духовні сили. Утома на стороні ворогів, вона поступово присипає мозок, прокрадається все далі і далі, нейтралізуючи активність, заохочуючи до ледащів. Атмосфера «роботи» - умисний засіб «відомих» у боротьбі з нами» (12 липня 1979)    

16. ПАТЕНТНЕ БЮРО ДУМОК

За півроку до першого виклику в КГБ, коли Валєр на кожне питання офіцера відповідав цитатами з Леніна про право націй на самовизначення, він прочитав  «Гру в бісер» Германа Гессе. Роман про Касталію, країну не майбутнього, а вічної платонівської ідеї, в якій інтелектуали, занурені у «вічні питання» і розумовий вишкіл, виховують дітей.

27 листопада 1978 Валєр записує: «Мій вірш «Асоціація №3», написаний до того, як я читав Г.Гессе «Гра в бісер». Це ще одне підтвердження того, що дуже часто зустрічаються подібні думки у різних людей. Трохи прикро, що хтось до тебе вже прийшов до висновку, над яким ти ще будеш розмірковувати. Потрібне патентне бюро думок. (А може воно вже є? Типу охорони авторських прав)». 

Більше експонатів за посиланням

17. «СОБАКА ПАВЛОВА»

Ця тема з подібними думками, почуттями, емоціями, бо у всіх однакова будова нервової системи, серця і мозку, у «велетів» і «равликів», дратувала Валєра все життя. Вона проходила в нього під знаком «Собака Павлова» і стосувалася З.Фрейда, якого він переклав з польської, ретельно законспектував і сперечався з ним до смерті. Бондарю категорично не смакувала ідея обмеження людини хімічними реакціями в її свідомості і психіці. Але водночас він  поділяв висновки  А. Шопенгауера і Ф.Ніцше, що суспільство – це комедія і мавпятник. І у свої двадцять три висловлював обурення мистецтвом, яке «зворушує». Його обурював сам факт, що й класики часто бувають антиподами  того, що саме в їхніх творах «зворушує» (приклад – Гюго) Нещирість і маніпуляція.

«Книги, фільми, картини, закукурікування до певного стану – все це тільки хімікати, розраховані на певну реакцію. Я не хочу образити пам’ять видатних митців, які щирим своїм вогнем запалюють в нас вогонь людяності. Але хочу ще підвести риску під «відому» формулу життя. Знову ж таки у кращому випадку – це безсоромний засіб життя на чужих почуттях. У гіршому – це само одурювання». (28 січня 1979р.) 

18.  «СЕРЕДИНА» У КЛАСИКІВ

Водночас Валєр розмірковує над принципом узагальнення у класиків («велетів») – тим, що віддзеркалює незмінне в середині людської натури і кожен може в собі це відчути й побачити у середовищі незалежно від часу. Узагальнення в мистецтві полегшує, на його думку, сприйняття.  Чому класики й актуальні. Але не дає відповіді на його питання.  І тут Валєр ставить питання мистецької перспективи «над узагальненого» погляду.

«Великі митці, філософи узагальнювали, але залишались посередині. Вони робили свої великі діяння завдяки своєму узагальненню, але далі не йдуть, бо то за межами людської натури. Посередині натури не будуть позбавлять свого полегшеного узагальненням життя, міняти його на невідомо що, яке  все одно їм не дасться. Те, що стоїть вище узагальнюваного життя – для надлюдини (Ніцше тут не до чого). Навіть назвемо це якось інакше. Те для тих, хто коли-небудь зрозуміє титанічним розумом все навколишнє. А поки всі генії спинялись десь у районі середини. Більш-менш полегшували життя. (5 квітня 1979 р.)   

19.  «ВИХОДИ З-ЗА ПІЧКИ»

Це одна з причин, чому Валєр не дожив до глибокої старості. Йому завжди було тісно у штахетнику «загальноприйнятого». У тих рамках, що обводять людину колом певних чеснот і вад, з яких складається загальна формула людського щастя. Було б лицемірством сказати, що йому не хотілося, як іншим, бути коханим, мати достаток, смачний раціон і домашній затишок.  Якби не туга за Величним  і не легендарні запальні «виходи з-за пічки».   Надто вже його цікавило, що там за межею законів психіки і людського.

«Як горить машина, працюючи на перебільшеній швидкості, так божеволіє людина, силкуючись зрозуміти Всесвітній рух, своє місце в ньому. В його мозку не вміщується, він не може уявити, що може існувати щось без людських вад, без людської психіки, хребта і.т.д. Так не можуть нас зрозуміти риби чи метелики, у яких (знову ж таки з нашої точки зору) скривлене зорове сприйняття. Заберіть з людського життя його вади, які входять у всілякі програми, перелік гріхів, утопічні марення – і життя втратить зміст. Бо ці вади в більшій чи меншій дозі становлять зміст людського щастя. Щастя, яким його змальовують у райських кущах, не зрозуміло. Ті, що наближаються до розуміння цього щастя, щастя без тваринного животіння – божеволіють. Машина не пристосована для такої роботи. Так, як фізика Н’ютона слушна для швидкостей, менших за світову, так теорія Ейнштейна – для вищих. (19 січня 1979). 

Більше експонатів за посиланням

21. «НЕ ЧИТАЮ, А П’Ю»

 «Японці дихають ліса повітрям з бляшанок./ Я маю теж консервовану радість - / Це шафа із скарбом книжок» (10 січня 1980) З японців Валєр захоплювався Кобо Абе. Називав його для себе «письменником 1979 року», тим, кого він «не читає, а п’є». Особливі вподобання: «Людина-коробка», «Жінка в пісках». Його вабила в письменникові відвертість та інтелектуальний шарм у тлумаченні суспільно таврованих, «непристойних» тем. 

«Чому трохи бентежить нас Кобо Абе? Своєю відвертістю, духовним стриптизом? Бо ми звикли до прикрашань, звикли стидатися й брехати навіть собі. Навіть собі іноді не можемо сказати правду. А фізіологічна відвертість, те, про що з дитинства замовчується, те, що є природним і не головним у житті, але займає іншу головну роль з-за таємниці, подається просто, це для нас не звично. Найкраще зображується те, що притаманне усім людям і те, що є у людині розумній і за тваринним повсякденням  приховується» (15 липня 1979 р.). У «Жінці в пісках» Кобо Абе залишає так і нерозв’язаним конфлікт «тваринного диктату» маси і пошуки ментальної свободи в умовах «піщаного» полону відносно головного героя Нікі Джампея. І теж в самому герої розриви між бажаннями душі і тіла залишились неподоланими. 

Більше експонатів за посиланням

22. «ДУШЕВНИЙ СТРИПТИЗ»

Валєр і сам часто бився над питаннями своїх «бажань», спокус і «халеп» у польових вуличних і «гендель них» дискусіях. І в падіннях розбивав голову, ходив у синцях, ламав руки і ноги, лежав у сердечних відділеннях і в психіатричних. Він був надто чутливим до фальші, бачив усе наперед «на три метри вглиб» за його ж словами і тому час від часу дедалі частіше не витримував і сходив з дистанції. Записи 1979 -1980 р. дають уявлення про цю внутрішню боротьбу з собою. 

«Я належу до тих вузьких, примітивних людей, які для свого спокою розкладають все по поличках. Відносно бидла я думаю так: піднятися до висот велетів, а не звести велетів до рівня низів. А поки що не втрачати порядності перед самим Я, бути непримиренним з бидлом. (2 січня 1979)

«Це та порожнеча. Можна обманювати людей, прикидатися тим чи іншим, але обманювати себе не можна. Це та порожнеча. Ти зрадив своїй вірі, самому святому, що в тебе було. Більше в тебе нічого вартого не має. Все інше тимчасове. Це ти добре знаєш і це краще пізнаєш, коли тяжко захворієш чи будеш вмирати. Зрадиш вірі – ось ця порожнеча. Єдине, що нас тримає, це наша віра, вона закриває очі на бруд, незлагода і.т.і. Багато тут написано» без ідеологічної підкладки, але це все правда. – Якби не мрії, віра, не варто було б жити. Ми б не жили, а животіли, як тварюки.» (18 листопада 1979)

«Прости Боже, прости мене. Хто я? Пір’їна на вітру. Останнім часом мав декілька знамень. Ти попереджаєш мене. Попереджаєш, що те життя, яким я живу, неподобне. Ти кидаєш мене в бруд, насилаєш хвороби. Це останні попередження. Боже, все у твоїх руках, скеруй пір’їну на праведний шлях.» (27 грудня 1979 р.)

 «Чим ближче до кінця нотаток, тим все менше зустрічається думок. Справа не у літі, бо й зимою, й осінню простежувалась порожнеча. Справа у тривалому, давньому процесі моєї деградації. Я й раніш не був дуже розумним, але я був тверезим, тепер голова дуже важка й очі погано бачать. Важко повернути голову, з кожним разом все важче обмірковувати щось. Книги – знання, самостійне незалежне життя – те для чого я пнусь по вихідних днях та вечорах, мені стають непотрібні, бо на них мені не стає сил та часу. Я йду по щось, коли знаходжу, то забуваю, нащо воно мені – ось мій теперішній стан. Час не дає перепочити. Я забуваю, що вже давно не хлопчик, що навколишнє життя – це не фільм, як мені здається, йде поза мене. Треба поспішати. Цей біг затяжкий для мене. Собака Павлова! Як ти любиш жаліти себе. Хвалити. Тільки вмираючи ти може полишити брехати. Ти, як усі тварини, жалієш себе. » (31 липня 1980 р.)»

Більше експонатів за посиланням

23. ЛЬВІВ. «МУЗИКА БУДІВЕЛЬ»

У 1986 році Валєра Бондаря викликали в КГБ і попередили, що звільнення  з роботи не за горами, якщо він не обірве зв’язки з дисидентами. Львівські кола української творчої інтелігенції дійсно прийняли Валєра, як свого, коли він з початку вісімдесятих бував у відрядженнях у Львові. Архітектор за фахом, він любив вишукану сецесійну стилістику львівських вулиць, орнаментальну ритміку будівель,  симфонічність храмових форм. І в його малюнках і начерках Львова вісімдесятих вловлюється якась піднесена радість, навіть гордість особистої причетності до  української культури високого стилю. Згодом ця відчута в камені духовна високість  проявиться рубаною скульптурною лінією гравюр, присвячених 1000-літтю християнства. 

На початку вісімдесятих, відвідуючи львівський музей Олекси Новаківського, Валєр познайомився з хранителькою колекції, знаною мистецтвознавицею п.Любою Волошин. І вона показала його малюнки художнику Іванові Остафійчуку. Перед цим майстром Валєр Бондар благоговів і завжди вважав його і маестро Володимира Лободу своїми наставниками. З І.Остафійчуком періоду його еміграції в Канаду Валєр листувався, надсилав йому свої малюнки. Визнаний світом  графік відгукувався на його роботи, писав, що бачить в них «співзвучні духові часу пориви, правдивість і лаконізм форми». Передбачав, що час для їхнього визнання  попереду. «Думаю, що самі праці важливіші за всі наші слова. Вони живуть, вони діють. І так вся наша творчість, якщо вона є – не страшні їй ніякі перепони, рано чи пізно вона буде на належному місці».

У 1987 році Валєр Бондар увійшов до утвореної у Львові Української Асоціації Незалежної Творчої Інтелігенції. Її президентом був Євген Сверстюк, до складу входили подружжя Калинців, Стефанія Шабатура, Михайло Осадчий, усі  колишні політв’язні. Валєр розробляв логотип УАНТІ, а також обкладинку часопису «Кафедра», головним редактором якого був Михайло Осадчий, автор європейського бестселера 1974 року – роману «Більмо». В цьому романі є теж «гурманський» епізод, що нагадує історію з японцями О.Заливахи, тільки вже в їдкій іронічній манері, притаманній українському опору.  Політв’язень пише офіційну заяву: «В связі с тєм, што собак лучше кормят, чем заключонних, прошу перевести мєня на положєніє собакі... Обязуюсь ходіть в наморднікє і даже лаять». І отримує цілком офіційну відповідь: «В связі с тєм, что ваше заявлєніє виполнено в антисовєтском духє, по существу рассматріваться нє будєт».

Більше експонатів за посиланням

24. КИЇВ. СТРИЙКО. Від «Ukrapnaj populaj fabeloj»(1980) до ілюстрацій поезії Василя Стуса

Другим беззастережним авторитетом після діда Миколи був для Валєра його стрийко і хресний Ігор (1939-1998), батько сестричок Валєра, чудових художниць Богдани і Олесі.  У шістдесятих він загримів за український націоналізм на кримінальну зону. Школярем Валєр їздив до нього з батьком на побачення в Білу Церкву. Коли в дитинстві Валєра питали: «Ким ти хочеш бути?», неодмінно відповідав: «Стилягою, як дядя Рігор». 

Ігор Миколайович був пасіонарієм, складною, вибуховою і водночас привабливою й артистичною особистістю. У 80-ті в Києві він виконував місію обласного провідника ОУН бандерівців. Крайовим був Зеновій Красівський.  Помешкання п.Ігоря на Лук’янівці  для багатьох побратимів, колишніх політв’язнів ставало у ті часи затишним тимчасовим притулком. Проте, його політична позиція завжди була радикальною і максималістською. Він не був прихильником створення масових демократичних організацій, типу «НРУ» і різко негативно ставився до колаборації з Кравчуком та іншою комуністичною номенклатурою у Верховній Раді. Розійшовся і не спілкувався в останні роки життя ні з Л.Лук’яненком, ні з в.Чорноволом. Проте для націоналістичної мілітарно налаштованої молоді 90-х був гуру і кумиром. Його убили «мусори» через декілька тижнів після загибелі Чорновола у 1999 році. Справу так ніхто не розслідував. На його похороні молоді націоналісти свідчили: «Ми всі пройшли через котельню Ігоря Бондаря». Це означало – отримали від нього на майбутнє ідеологічний і військово-спортивний гарт. 

«Старий» націоналіст з Києва Ігор Миколайович постійно заохочував небожа до самоосвіти. В їхньому листуванні обмін інформацією з пошуку стародруків, альбомів українського, західноєвропейського мистецтва, японської гравюри, книг українських письменників і перекладів українською творів світової літератури нагадує детективні сюжети. А ще стрийко Ігор знайшов для Валєра замовлення в Чехії на ілюстрування українських народних казок. Про це згадує Валєв у своїх Нотатках. «Давно майже нічого не читав. Робив ілюстрації до українських народних казок. Це був може найкращий час мого натхнення. Ніколи я ще не робив на замовлення того, що мені подобається і найбільш до душі.» 

Спілкування із стрийком, про це свідчить їхнє листування, стосувалося самих різних питань історії України, культури, побуту і традицій. Книги, альбоми, кіно, мультфільми і діафільми для дітей українською – на цьому базувався пошуку і обговорення різних тем, що зводились зрештою до формування його самобутнього, ні на кого не схожого  національно-експресивного стиля

Наприкінці вісімдесятих Ігор Миколайович був одним з організаторів повернення і перепоховання в Києві Василя Стуса, Юрія Литвина і Олекси Тихого.  А харківська делегація – одна з найчисельніших. Взагалі  «старий» націоналіст по поверненні з радянських таборів очолював напередодні Незалежності київську гілку Організації Українських Націоналістів (бандерівців) і був старостою київської греко-католицької громади. Проводив ідеологічні вишколи і тренування в польових умовах для молоді і був для неї беззастережним авторитетом. Коли в перші роки Незалежності за кордоном постало питання: до кого в Харкові звернутись з питань організації  націоналістичної конференції Слобожанщини  – перший, до кого постукали у двері робітні Харківського літ музею, був небіж і хресник Ігоря Миколайовича Валєр Бондар.   

Більше експонатів за посиланням

25. ГРАФІЧНИЙ СТИЛЬ БОРОТЬБИ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ У ХАРКОВІ. «Клуб друзів української мови Слобожанщини ім.Василя Стуса»

Особисто  познайомилась з Валєром ще в березні 1988 року. На першу акцію з нагоди роковин Шевченка мене запросив поет і донедавна політв’язень Степан Сапеляк. Біля метро «Історичний музей», позаду пам’ятника, який іменувався в народі «П’ятеро несуть із ломбарда холодильник», побачились вперше з подружжям правозахисників Євгена та Інни Захарових, дисидентом і політв’язнем Генріхом Аванесовичем Алтуняном,  політв’язнем Віталієм Калініченком, Марією Михайлівною Луговенко, політв’язнем Ігорем Кравцівим. Валєр Бондар стояв трохи подалі і тримав плакат «Клуб друзів української мови Слобожанщини ім.Василя Стуса». Пішов дощ, і ми спустились у метро. Це було близько 11.00 зранку. Стали  у ніші півколом. Вийшов Степан Сапеляк, сказав декілька проникливих слів про Шевченка і почав читати «Розриту могилу». Раптом за нами почувся ґвалт. В середину, штовхаючись, забігли міліціонери, вихопили у Сапеляка «Кобзар», забрали його торбу, яка лежала на виступі в арці, скрутили йому руки і увели. Але, як з’ясувалося, на акцію всі прийшли зі своїм «Кобзарем». І  читали далі під образливі крики навіжених осіб, яких, здається, спеціально  тренували в КГБ. Це був для мене момент істини: радянська система боїться справжньої поезії, як чорт ладану. 

Степана увечері з відділку відпустили, і разом з ним і Валєром ми завернули до фойє готелю «Харків». Валєр вийняв з течки і поставив на лаву свої графічні роботи «Богородиця з немовлям», «Ісус-виноградар», «Чистий четвер» і зробив короткий місткий екскурс в історію українського іконопису. Картини оживали перед очима. «Ого! І як стільки інформації може триматися в одній голові?!» Та не лише я була під враженням історій Валєра. Андрій Черемський, лідер молодіжного крила харківського руху опору кінця вісімдесятих, про «університети Бондаря» висловлюється з неменшим захопленням. 

У травні 1988 року на Екологічному мітингу, що проходив на стадіоні «Металіст», Валєр Бондар вперше у Харкові піднімає жовто-блакитний прапор. У червні 1989 р. стає одним із засновників і членом Харківської філії Української Гельсинської Спілки. З логотипом Валєра Бондаря у Харкові виходить самвидавний інформаційний бюлетень УГС «На сполох». 15 липня 1989 р. він входить до ініціативної групи УГС та Спілки Української Молоді з проведення голодівки на знак протесту проти рішення урядової комісії заборонити національну символіку. Влітку цього року бере участь у щоденних акціях  з вимогою перепоховання Василя Стуса і визнання національної символіки. Наслідком активної діяльності у національно-патріотичному русі стало звільнення Валєра Бондаря з облкомунгоспа  5.09. 1989 р. У листопаді 1989 р. він – один з чинних організаторів харківської делегації на перепохованні Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого в Києві.

БІльше експонатів за посиланням

26. ПЕРШІ ВИСТАВКИ. Зустріч на виставці художнього салону кооперативу «Вернісаж»

У дев’яностому році минулого століття блискавичні зміни в суспільстві відчувались, як  повітря перед зливою. І Літмузей, дворічний за віком, вловлював їх, швидко зростаючи.   Під парасолькою культурних інституцій Харкова made in USSA  нам було  не затишно. Та й хотілося мати своє, в дусі часу,  стильне укриття.  І ми знайшли його в потужній графіці Валєра Бондаря.

15 червня 1990 р. в художньому салоні Вернісаж на Космічній відкрилась спільна з майстром кераміки Петром Мосем перша виставка графіки і картин Валєра Бондаря, що мала колосальний успіх. «Виставку-продаж відвідали багато харків’ян, кілька закордонних груп, а журналісти з Канади включили репортаж з виставки, інтерв’ю з її організаторами та В.Бондарем до свого фільму про молоду українську творчу інтелігенцію.» ( І.Мироненко, Т.Тумас’ян «Зустрілись на Вернісажі». - г.»Вечірній Харків». 12.07.1990)

Того  липневого вечора ми  з колегами завітали на виставку до «Вернісажу», з якого згодом постала перша в Харкові Муніципальна галерея. Запрошені організаторкою, мистецтвознавицею Тетяною Тумас’ян, вона і досі директорка «Муніципалки», на виставку кераміки Петра Мося і графіки Валєра Бондаря, зайшли і обомліли. Поруч казково-авангардної чорної кераміки Петра Мося на стінах висіли справжні шедеври. Роботи, створені Валєром Бондарем до 1000-ліття прийняття Україною християнства: «Володимир Великий»(1988), «Петро з ключами» (1988); «Христос скорботний» (1987); олійні роботи «Петро і півень», «Вигнання гендлярів з храму» (1988) «Молитва в Гетсиманському саду» (1987), «Чудесний лов риби» (1988), «Голгота»(1988)  вразили. Шалена концентрація смислів.  Модерність і поза часовість. Промовисте експресивне мовчання. 

Ми переглянулись з директоркою Іриною Григоренко  та головною експозиціонеркою, письменницею Світланою Клімовою. Сумнівів не було. Стиль Бондаря – лапідарний, глибоко національний і символічний, за яким відчувалась ґрунтовна культурна освіченість автора, мав представляти Літмузей.

І Валєр після перемовин прийняв нашу пропозицію. За художніми, естетичними смаками ми були спільниками.  До того ж він вже рік ніде офіційно не працював. У вересні 1989 року був звільнений з посади інженера Харківського обласного комунального  господарства за організацію в Харкові пікетів з вимогою надання статусу державності українській мові, гімну, національній символіці тощо.

Більше експонатів за посиланням

27. ЛІТМУЗЕЙ. ВИСТАВКИ. ФЕСТИВАЛІ

Офіційно Валєр на посаду художника був зарахований  11 жовтня 1990 року. У цей час в розпалі була підготовка  першої музейної виставки про репресованих письменників 20-х років. Щотижня по середах в музеї збиралася науково-методична рада, до складу якої входили представники філфаку університету, Культурного фонду – з одного боку, і харківського обкому КПУ – з іншого. Перші підтримували наш проєкт, а комуністи вимагали, щоб ми відмовилися від критичних для них тем. Забороняли  виставляти муляжі енкаведиста в сірій шинельці, який мав в експозиції підстерігати відвідувачів з-за кута, а також безликого члена ВУСПП-СПУ, що стояв за спинами «ваплітян». Особливо ж їх дратував величезний метроном, на стовбурі якого з 1917 по 1991 рік фіксувалися роки совєтського ув’язнення України. Влада не тільки відмовляла у фінансуванні, але й погрожувала закриттям музею і подальшими санкціями, гарантованим  безробіттям і.т.і.

 Але виставку ми таки відкрили у січні 1991 року без купюр. І гроші, яких не ставало, отримали поштовим переказом за підписом «від львівської групи підтримки експозиції «Українська Голгота». Правда, аж до самого відкриття  «Голготи» влада з нами продовжувала воювати. Напередодні ввечері, нас, музейних співробітників, зачинили в кімнатах. Як з’ясувалося, через те, що чиновники з управління культури привели московського батюшку освятити «Голготу». Закрили, бо боялись, щоб ми йому не влаштували обструкцію. І обіцяли оргвисновки, якщо на відкриття  запросимо українських священиків.  Звідки була в нас зухвалість робити все по-своєму і не боятися влади? - Молодість, певно.  І «Українську Голготу» таки відкривав священик УАПЦ з Києва о.Юрій Бойко, а за ним – діти українських репресованих письменників, які з’їхалися з різних кутків помираючої імперії. І вдячні сльози на їхніх очах були для нас вищою нагородою. 

Валєр в експозиції «Українська Голгота» відповідав за останній розділ, пов’язаний із сучасним мистецьким сприйняттям Ренесансу української культури двадцятих. Він залучив до оформлення цього простору близьких за духом харківських художників Євгена Світличного, Миколу Базиля,  Юрія Галича, Петра Мося. І так навколо музею почало формуватися харківське мистецько-художнє середовище. 

 А ще на початку дев’яностих часто в Харків навідувались  українці з діаспори. Багато хто з них мав контакти Валєра Бондаря. Знали його творчість. Його графічні мініатюри «Покрова», «День державності», «ОУН», «Героям слава» розходилися серед українців діаспори великими тиражами. І так, шукаючи Бондаря, вони опинялися Літмузеї. 

Іноді з гостями в нас траплялись кумедні ситуації. Наприклад, іде екскурсія «Голготою» для українців з Австралії. Щось зайшлося про «Арабески» Миколи Хвильового і символіку попуги в новелі. В цей момент підходить Валєр.  Питає гостей: чи вони знають, які види кокаду водяться в Австралії і як їх слід розрізняти по кольору чубчика. І заряджає їм на півгодини розповідь про пальмових, рожевих, чорних, жовтохохлих папужок.  Ті дивляться на Бондаря, приголомшені. Один окуляри поправляє на носі й каже: «Перепрошую, а хто з нас взагалі із Австралії?!»

У нас, науковців, теж  такі питання час від часу виникали. «Хто з нас реально філолог і музейник?!»  Бо коли ми першим складом в музеї зібралися 1988 року, єдине, що нас об’єднувало: недавніх випускників харківського університету, київської аспірантури, московського літінституту – це обурення, що справжню українську літературу, особливо ХХ століття, від нас приховали і зумисно спотворили. Поняття «Розстріляне Відродження» було для нас на відстані, значно дальшій, ніж те, що в буквальному сенсі. Питання виникали на кожному кроці. Гугла і Вікіпедії не було. Але був Бондар, який терпляче допомагав з відповідями. Звідки ж йому було відомо те, про що замовчувалося на університетських філфаках?

Більше експонатів за посиланням

28. ВЕРСТАТ ЗІ ЛЬВОВА. ГАЛИЦЬКІ І СЛОБОЖАНСЬКІ СПІВИ 

Великдень 1992 року в Літмузеї  відзначили наведенням мостів зі Львовом. Відкрили спільну харківсько-львівську експозицію, в якій крім харківських митців Миколи Базиля, Валєра Бондаря, Петра Мося, брав участь художник-графік зі Львова Андрій Гуменюк. Десь за місяць у травні на закриття приїхали зі Львова Петро Гуменюк, брат-близнюк Андрія, художник і сценограф Молодіжного театру Курбаса, львівські  актори, бо в Харкові у «Березолі» тривав фестиваль. І ще ввечері в парку Шевченка був в «Україні» концерт голомозого і босого, з пов’язкою на голові барда Андрія Миколайчука. Його пісні «Піду втоплюся у річці глибокій» і "Підпільник Кіндрат, підпільник Кіндрат, /в надійному місці сховав автомат" після «Червоної Рути» 1989 року часто крутили по радіо. Після концерту вночі всією бригадою – харківські і львівські письменники, актори, художники, музиканти завалили до художника Миколи Базиля на кухню. Він жив у комуналці неподалік від музею. Мені цей епізод врізався в пам’ять, бо я в ту ніч наглядно усвідомила, чим відрізняється галицька душа від слобідської. Після чергового тосту наставав час співу.  Вирішили зробити обмін. Щоб галичани заспівали свою, а харківські митці – свою пісню. Брати Гуменюки й актори зі Львова починали першими. Перед співом переглянулися, Андрій підняв руку, і вони  злагоджено, бадьоро, ритмічно  виконали «Лента за лентою». З нашого харківського боку були Петро Григорович Черемський, Анатолій Антонович Перерва, Валєр Бондар, Петро Мось, Микола Базиль. Традиційно почали з пісні «Цвіте терен». Очі у всіх були розплющені  лише на перших рядках. Потім кожен взяв свій ритм і мелодику за своєю уявою. Головне було виспіватися, як висповідатися. Прислухатися один до одного – ні, в кожного на душі своє.  З того зробила  висновок, що для слобожан найважливіша в характері особиста щирість, а для галичан -  злагоджена спільна дія. 

Взагалі  у 90-ті це був особливий ритуал – вечірні співи. Близько 17.00 починали в садку збиратися митці, літератори, краєзнавці. Господарями виступали Анатолій Антонович Перерва, поет-лірик і заступник директора музею, Валєр Бондар і Петро Григорович Черемський, доктор наук, він працював поруч з музеєм в Політехнічному інституті, видавець, громадський і культурний діяч. Петро Григорович виймав зі свого, скільки пам’ятаю, незмінного шкіряного портфеля ножик: тонко, до просвіту, нарізав сало,  цибулю, солоні огірки, розкладав їх на пеньку на паперових тарілках.  Бондар виносив зі своєї «нори», так він називав свою майстерню, шнапс. Коли не вистачало – когось з учасників вечері посилали на Ріг. Іноді на дверях майстерні Бондаря можна було побачити записку «Я на Розі». І коли  Бондарю хтось дзвонив, ще не було мобільних телефонів, прибиральниця йшла його кликати і прочитавши записку, доповідала в слухавку: «Бондар пішов на Розу». На розі провулку Багалія і Пушкінської був продуктовий магазинчик з дуже колоритними продавчинями.  Після роботи до нього любили на чарку заходити викладачі Худпрома, Політехніки і наше музейне чоловіцтво. І до холодів з музейного садка вечорами лунали  протяжні ліричні слобожанські пісні. 

І в ці перші роки дев’яностих Валєр створив цілу графічну серію картин - пісенних рефлексій, перенісши їх у кольорі на скло: «Цвіте терен», «Гей, у мене був коняка», «Неню, ти ж мій неню», «Наталонька». 

Повертаючись додому після закриття Великодньої виставки, Андрій і Петро Гуменюки подарували музею свої естампи і хотіли на пам’ять повезти з Харкова декілька гравюр Бондаря. І яке ж було їхнє здивування побачити, що Валєр додруковує їм подарунки ложкою. Для ліногравюр це був його головний інструмент. За місяць через акторів театру Курбаса  вони передали один із своїх двох верстатів Валєру Бондарю.  Сьогодні верстат – не тільки пам’ять про митця і музейний експонат. А ще символ щирого братерства в українському мистецькому середовищі.

Більше експонатів за посиланням

 29. «ТРЕБА БУТИ ГУРМАНОМ». ЗУСТРІЧІ ПЕРШОГО СНІГУ

У Валєра були свої особливі ритуали. Один з них - споглядання першого снігу. Любив ці миті ділити з кумом. Телефонував йому: «Вітаю, куме! З першим снігом тебе. А тепер давай помовчимо». І з обох кінців телефону відстанню у 1000 км на пару годин запановувала тиша. Поки про їхню змістовну телефонну розмову не дізнавалась Ірина Васильовна, директорка музею, яку Валєр, уявляючи себе Барбосом з мульфільма «Бобік в гостях у Барбоса», ніжно називав своїм «дєдушкой». 

Потім співали.  Але потім. Спочатку був ритуал. Сніг, як манна небесна,  давав поживу душі – тишею, чистотою і ясністю.  І змінював ландшафт в налаштуваннях оптики і колористики.  «Білий, сірий, чорний. Три кольори і мільйон. Згадаймо «Країну снігу». Чистий драйв споглядання проти порожньої синтетичної патетики:  «А поки що навкруги проста і ясна краса. Та, що не потребує затасканих термінів: «лунає», «торжественна» і.т.п. Яке це щастя  сприймати її душею. Повільно, з усіх боків, через мозок, кожний нерв, знову через серце і приходить до одного висновку. Це істина. Багатогранна істина – природа постала в одній з найкращих своїх форм. Її треба слухати. 

«Треба бути гурманом» - улюблена фраза Бондаря про вміння цінувати справжнє у житті навіть більше самого життя, суголосна  японцям. Цікаво розповісти, як ця фраза корелювала з історією легендарного художника, політв’язня Опанаса Заливахи. У 1994 році ми запросили його приїхати з Франківська на виставку «Слобожанська родина» і виступити на конференції «Рід.Родина.Нація». Він же народився на Слобожанщині, у селі Гусинка. А 1995 року відкрили у музеї велику виставку його живопису. 

Так от ця історія була про полонених японців, з якими Опанас Заливаха сидів у таборах Мордовії.  Їх обурювало харчування.  І вони заявили таборовому начальству, що хоч і полонені, але не свині, і помиї вживати не будуть.  Проте голодування на адміністрацію не подіяло. І японці, за словами Опанаса Івановича, щодня вчиняли самогубство, кидаючись у колодязь. Зрештою інформація про полонених в совєтських концтаборах камікадзе потрапила на сторінки вільної світової преси. І табірне начальство, щоб уникнути міжнародного скандалу, змінило японцям раціон.  Підсумовував Опанас Іванович , що нам, українцям, не вистачає отакої  солідарної «гідності понад життям», щоб відчувати себе нацією.  Поруч з тим цінував «гурмана» Валєра Бондаря як митця національного масштабу. Листи із закликами про те, що талант треба берегти і плекати, бо належить не лише йому, а й Україні, надсилав на літ музейну адресу до свого відходу у Вічність.

30. «ШАЛІТЬ НЄ УМЕЄТЄ!»: ЖАДАН І ЗШИВАННЯ  ЛІТПРОЦЕСУ 20-90-х років ХХ століття

«Шаліть нє умєєтє!» - підбурював Бондар студентів педінституту - «червонофірівців», які, з’явившись у Літмузеї, пробували епатувати своєю неканонічною поведінкою публіку на перших виступах. А про  епічне комедіантство  Валерія Євгеновича вже ходили серед нас легенди ще його «облкобилхозного» облкомунгоспного) періода.  У вісімдесятих він у Держпромі розігрував дійства на кшталт:  з поверху «тепломереж» телефонував на поверх «каналізації» і повідомляв стурбовано похмільним голосом голови Кигичівської сільради, що ввірена йому територія потопає в лайні. І на відміну «від Станіславського» начальство в ці розиграші Бондаря вірило і включало аварійні сирени. 

У музеї митець теж час від часу розважався пранкерством.  Наприклад, дзвонив з першого на другий поверх директорці і розмовляв з нею голосами перших осіб міста і області. Актуальність була в тому, що ті й інші в 90-ті хотіли в Літмузея  відібрати приміщення із землею – ласий шматок у центрі міста під продаж. Оборону доводилося тримати на два фронти. Тож і був такий казус.  Голова облдержадміністрації прийшов до музею близько десятої вечора. Хтось ніби накатав скаргу на музей. І він особисто прибув, щоб зафіксувати аргумент для виселення музею.  Що там в нього були за плани – достеменно невідомо. Але попросив сторожа набрати директорку, привітався і представився. І почув у відповідь емоційно-сталевим голосом: «Валерію Євгеновичу! Я Вас завтра за-ду-шуууу. Власними руками!!!» Знадобилося підтвердження сторожа, що це таки не Бондар, а реальна перша особа Харківщини Олег Дьомін.

Зрозуміло, що для Жадана і його друзів-літературних початківців «видумщик» Бондар був незаперечним авторитетом. Гуру, творчий батько і наставник  в одному флаконі. Він малював їм афіші, програмки літературних фестивалів, виготовляв рукописні книжки, а самі  учасники – поети, художники, музиканти з різних регіонів України проходили крізь чистилище його музейної майстерні-підвалу. 

Крім того,  Жадан і «червонофірівці» позиціонували себе неофутуристами і вели свій родовід від Михайля Семенка і його поезомалярських експериментів. Семенка ж цінували не лише як поета, а ще й як взірцевого піарщика. До речі, поезіями його і донині  цікавляться швидше, як дізнаються про скандал, пов’язаний із маніфестом «спалення  Кобзаря».

Невдовзі «Червоній фірі» теж випала нагода попіаритися на скандалі. І надав таку можливість теж Михайль Семенко.  1993 року, до сотої річниці Сема, у харківському часописі «Український засів», з яким контактували «фіристи», були опубліковані спогади Оксани Буревій, дочки письменника Костя Буревого, який у двадцятих тролив футуристів своїми пародіями, що ті публікували як футуристичні шедеври.  Семенко у спогадах Оксани Буревій змальований сквернословом, пияком і забіякою. Бив ніби, як нап’ється, свою жінку Наталю Ужвій. Ця публікація вкрай обурила Володимира Гаряєва, останнього учня Михайля Семенка.  Він був готовий битися на дуелі і викликати в суд обидчиків учителя. Врешті-решт його спростування наклепів на Семенка вмістили в «Українському засіві». І в тому же часопису передруковано було матеріал «червонофірців» - «На захист  нашого Сема». А вже у 1996 році на фестивалі клубної культури в Харкові на «Турнірі поетів» з рук останнього українського  футуриста Володимира Гаряєва Сергій Жадан отримав перстень Велемира Хлєбнікова « Голова Земної Кулі».   Дружні стосунки  зав’язались у футуриста з тридцятих і з Валєром Бондарем. Він звернувся до художника, щоби той проілюстрував його поему-трактат «Метафізичний реквієм». Вони разом готували книгу до видання.  Перші частини поеми, в ній здійснюється спроба поєднання поетичного слова з посиланнями на модерні філософські концепції, поезомалярські, музичні експерименти,  читали ще Семенко і Курбас на початку 30-х. Закінчив поему Гаряєв вже у дев’яності. І першим  посадив за стіл читати  Жадана. У  поемі багато реальних персонажів: Семенко, Шкурупій, Влизько, Курбас, є «Березіль»,  знайомі ландшафти харківських вулиць. Поема про Харків, перервану нитку поколінь, але й перемогу згодом культурної пам’яті над амнезією. 

На другий день «Авангард-фесту» 1997 року було заплановано екскурсію по літературним місцям із Володимиром Гаряєвим. Зранку, прийшовши до музею, учень Семенка виглядав дуже урочисто. У парадному темно-синьому костюмі і з широкою червоною краваткою, яку, коли читав свої твори, емоційно закидав за плече. Він домовився з установами, в яких містилися у 20-ті-30-ті літературні організації, і повів нас їхніми маршрутами. Це було ніби переміщення в часі. На завершення зайшли до будівлі, де на другому поверсі містилися наприкінці двадцятих редакція «Нової генерації». Дістав із торби фотоілюстрації німецьких художників, про яких мала вийти стаття у «Новій генерації». Їх віддав своїм учням і колегам Михайль Семенко, коли йому повідомили в ЦК партії, що журнал більше не виходитиме. І через більш, ніж півстоліття Володимир Гаряєв подарував ці артефакти митцям, які, на його думку,  були здатні відновити зруйновані мости між культурним життям двадцятих і сучасністю. Такий собі символічний акт зшивання літ процесу. 

Зазвичай Володимир Володимирович приходив до музею щосереди на 11.00 в майстерню Бондаря і вони обговорювали нові ілюстрації до текстів. Він був дуже зібраною, пунктуальною людиною. Але в ту середу, через пару місяців після фестивалю, його довго не було, на дзвінки  не відповідав. В ту гарячу липневу середу 1997 року він перейшов через свій міст у Вічність, так і не здійснивши свій запланований на жовтень проект відзначення сімдесятиліття «Нової генерації». А Валєр з того часу почав працювати над своїм майже останнім великим циклом «Мости». І над книгою. Від 14 червня 2011 року є такий запис в його «Нотатках»: «Продовжую «шліфувати» оформлення В Гаряєва «Метафізичний реквієм». Надія тільки на Ласку Божу».  Поема-трактат «Метафізичний реквієм» з  ілюстраціями Валєра Бондаря і післямовою Сергія Жадана вийшла друком  2020 року.   

Більше експонатів за посиланням.

31. ПРАВЕДНИКИ І МОСТИ

За декілька років участі в політиці боротьби за відновлення і відновленої Незалежності, переконавшись в  удаваних цінностях і мотивах т.зв.патріотичних кіл, Валєр знов, як равлик або їжак, емігрує в свій  панцир. І те, що стає з часом найдоступніше - доносить графічно власні емоційні стани, жорстко фіксуючи на папері процес деконструкції натури. Спостереження на тему «дурному не сумно і самому» найкраще передає ключове для розуміння його світогляду  кредо самотності і свободи.

1 вересня 1991 року Валєр робить замальовку і записує сон: «Були в сусідній кімнаті. Зайшов у цю. Смерть (літня, білява, дуже худа жінка) зайшла й почала зачиняти за собою двері – як символ остаточного кінця. Ніякого страху. Навіть хотів жбурнути в неї стільця. Потім полум’яна промова (що мав на увазі, коли казав?) про час, що настане, коли її не буде, коли нічого не буде… P.S. То був я, але старий чоловік і кремезний. Кімната в темно-вохристих кольорах, двері дерев’яні, темні. 

11 березня 1999 не стало кумира дитинства, хрещеного батька Валєра, стрия Ігоря Бондаря(28.06.1937-11.03.1999) Його убили шокером міліціонери, які прийшли до нього додому «трохи полякати бандерівця». 

На перетині з нульовими Валєр все частіш повторює фразу, що українці – це сучасні «етруски», зникаюча під рустикальним намулом нація представників колись високої культури. 

Перебуваючи в СССР у «внутрішній еміграції» він видивлявся «справжнє»  в історії античності, японській культурі, у французькому екзістенціоналізмі, ніцшеанстві.  З роками, правда, більше  - в Бога і в Святому Письмі. 

Але парадоксально, що відчуття контрольованості соціуму, несвободи в творчості Бондаря часів Незалежності навпаки загострилося. І ці переживання передаються на поверхні аркуша чи скла як розмитий і аморфний світ хаосу. Майже в кожній роботі циклів «Праведники» і «Мости» (2000-2010) постає тема людини і її хреста, життя, як критичного, межового випробування в потоці пристрастей, бідування і самотності. «Я» фіксується як негатив у картинах на склі і є центром схрещення, зіткнення і переплетіння життєвих пристрастей в собі і навколо себе. Так прочитується рвучке, вибухове, наче спонтанне зчеплення розірваних чорних ліній, прорізаних білими променями-штрихами. А метафорападіння, перебування під тягарем земного буття («під мостом») переключає увагу на людину, яка простягає руки до неба, стримуючи в молитві удари власної долі. Концентричні кола, які уводять з поверхні в глиб картини, породжують думку про перехід світу земного у вимір Неба.

От власне в цьому одна з причин, чому Валєр не дожив до глибокої старості. Йому завжди було тісно у штахетнику «загальноприйнятого». У тих рамках, що обводять людину колом певних чеснот і вад, з яких складається загальна формула людського щастя. Було б лицемірством сказати, що йому не хотілося, як іншим, бути коханим, мати достаток, смачний раціон і домашній затишок.  Якби не туга за Величним  і не легендарні запальні «виходи з-за пічки».   Надто вже його цікавило, що там за межею законів психіки і людського. «Як горить машина, працюючи на перебільшеній швидкості, так божеволіє людина, силкуючись зрозуміти Всесвітній рух, своє місце в ньому. В його мозку не вміщується, він не може уявити, що може існувати щось без людських вад, без людської психіки, хребта і.т.д. Так не можуть нас зрозуміти риби чи метелики, у яких (знову ж таки з нашої точки зору) скривлене зорове сприйняття. Заберіть з людського життя його вади, які входять у всілякі програми, перелік гріхів, утопічні марення – і життя втратить зміст. Бо ці вади в більшій чи меншій дозі становлять зміст людського щастя. Щастя, яким його змальовують у райських кущах, не зрозуміло. Ті, що наближаються до розуміння цього щастя, щастя без тваринного животіння – божеволіють. Машина не пристосована для такої роботи. Так, як фізика Н’ютона слушна для швидкостей, менших за світову, так теорія Ейнштейна – для вищих. (Нотатки. 19 січня 1979). 

Більше експонатів за посиланням

32. ЛЕЧУ ВІД ВАС У СИНЮ ДАЛЕЧІНЬ» 

Лелека забирає оком улюблене дитя своє, яке настраждалося в цьому світі. Забирає в Отчий дім, де «все надане – рисування – малювання. Свята робота і море фарб. Море дорогих книжок, естампи. Господом дане Світло! Слава Господеві!» (Нотатки. 28 січня 2012 року)

Валєр Бондар звільнився з Літмузею 20 березня 2012 року. І 30 жовтня пішов з життя. 
Боже Великий! Охорони Валєра на Небі у Царстві Твоєму!

33. РІК БОНДАРА В ХАРКОВІ. АВТОПОРТРЕТИ

Валєр Бондар в усьому прагнув визначеності: «так» - «ні». Був людиною християнської культури, світоглядно - українським націоналістом, за характером належав до максималістів, формально, естетично, за стилем – експресіоністом і мінімалістом. Місцем сили для нього була батьківська хата на Холодній горі (Федорівська,10) Родина, друзі і дитинство, коли всі рідні були живі – за цим щасливим часом сумував все життя. Любив зиму, перший сніг, краєвиди вкритих сніговими заметами хат і садів. І пізню осінь з її дощами, заплаканими вікнами й оголеним віттям дерев. З котами і псами вмів розмовляти їхньою мовою. В мистецтві йшов від пункту вислову ідеї та психологічного стану речі через саму річ, поступово її роз втілюючи, до точки зображення самої ідеї і в кінцевому – до точки - у світ білого аркуша.