ВІРТУАЛЬНА ВИСТАВКА "ЯК МИ ДО ТАКОГО ДОВЧИЛИСЬ". Микола Хвильовий

Про те, як ціла генерація шукала власний голос у постколоніальній культурі
Проєкт реалізований за підтримки УКФ

 

Здається, сьогодні нам близький досвід покоління 1920-х. В Російській імперії українці не могли говорити на повний голос, на власний голос. І от “у вирі революцій” (риторика 1920-х) формується нова країна - спочатку незалежна УНР, потім у складі СРСР - знову імперії, але з можливістю звучання українського голосу в контексті політики українізації. Тоді постало питання, яким буде цей голос - про що і як спілкуватись зі світом.

Миколу Хвильового називають голосом українського покоління 1920-х. В передсмертній записці 13 травня 1933 року він сам бере на себе відповідальність за генерацію Михайла Ялового (одного з ідеологів нового українського суспільства). Тоді, в 1920-х, задум українських романтиків не здійснився - культурна революція, яка би мала змінити світ, завершилась репресіями. Яку ж Україну вони намріювали в 1920-х? Сьогодні цей задум реконструюємо за численними критичними статтями і художніми текстами, в яких дискутували і осмислювали колосальні суспільні зрушення. Хвильовий започаткував знамениту літературну дискусію 1925 - 1927 років, яка відбувалась на сторінках періодичних видань (для цього навіть відкривались нові журнали, як от “Вапліте”), під час диспутів, а деякі публіцистичні твори виходили окремими брошурами. 

Дискусії стосувались бачення чергового варіанту політичного  проекту “Україна”, на цей раз  через культурні зміни. І голос Хвильового звучав найвиразніше. За спогадами, зовні непоказний, невеликий на зріст, непомітний серед інших, Хвильовий в запалі дискусій вмів захоплювати своїми ідеями інших. 

Харків став столицею УРСР, логічно -  піднялось спадкове імперське питання провінційності України. Край імперії довгий час мислив себе в традиційній моделі “центр - провінція”, де, з одного боку, існувало табу на креативність (провінція повинна наслідувати центр), але з іншого, на фронтирі можлива зустріч з іншим / інакшим і народження нового.  В забороненому тоді памфлеті “Україна чи Малоросія” (1926) Хвильовий однозначний: він  прямо озвучує, що нова радянська країна продовжує традиції імперії, тому необхідно шукати шляхи подолання провінційності в значенні вторинності, або “назадництва” (коли край постійно порівнює себе з центром). В інших памфлетах звучить ідея “азіатського ренесансу” - культурної революції на фронтирі, на стику різних культур. Україна фактично мислиться як центр цієї революції, без орієнтації на Москву. Звідси й теза про “дайош Європу”: самодостатність краю можлива при децентралізації, і віковий досвід Європи допоможе подолати “назадництво”. А вийти з-під впливу Росії допоможе створення власної повноформатної культури. Адже в суспільстві з виключеною релігією культура стає основним генератором нових наративів, отже, нових смислів і цінностей. Україна - край імперії або самодостатня частина світу? 

Подібні амбіції зобов`язували творити культуру світового рівня. Оскільки митці 1920-х заявляли про створення нового типу культури - пролетарської, або комуністичної (з означенням точно не визначились) - виникла необхідність якось окреслити нові тенденції. І знову постало дискутивне питання - якою буде нова культура? Те, що тепер писати будуть для пролетарів і селян, погоджувались усі. А от про що і як писати - тут виникали принципові розбіжності. Один із “продюсерів” 1920-х Сергій Пилипенко, засновник літературної організації “Плуг” (для селянських письменників), пропонував зважати на культурний бекграунд нової цільової аудиторії (власне, і більшість самих письменників, які входили в літературу 1920-х, була “з народу”), тому навряд чи варто писати надміру елітарно та інтелектуально. Адже література повинна хвилювати маси - писати про знайоме, життєве, через переживання близького досвіду вкорінювати нові цінності нового суспільства, формувати маси в “народ”, а “молодняк” - в хороших письменників.  Хвильовий категорично не погоджувався з подібним підходом: нова культура не може бути спрощеною та утилітарною - не з амбіціями стати на рівні з кращими творами світової культури (а то й перевершити їх). Спонукати світ захоплюватись харківською літературою - чому б і ні? Дискутантів так і називали - “селописці” та “олімпійці”. Хвильовому, за його словами, заважала ця “батьківщинна темрява” зробити прорив до його омріяного “азіатського ренесансу”.

Хоча, не так вже й заважала. Він був одним із найбільш популярних письменників 1920-х. У Остапа Вишні є навіть фейлетон про те, як один молодик гастролював країною, прикидаючись Хвильовим (попався на тому, що був блондином, а Хвильовий - брюнет). І в листах-майже-доносах В. Гадзінського зустрічаємо інформацію про те, що політичний роман Хвильового “Вальдшнепи” був дуже популярний. Влада не могла не зважати на “старого більшовика” Хвильового (він вступив у більшовицьку партію ще в 1919-му, оминувши українських соціал-революціонерів, яких у 1920-х називали “бувшими”). Він був літературною зіркою і, попри дискусії, а іноді сварки й навіть бійки, авторитетом серед усіх письменницьких груп - які би позиції ті не обстоювали. 

І при цьому його твори - не те щоб не життєві, але доволі символічні для буквального їх сприйняття. В шкільній програмі сьогодні читають новелу “Я (Романтика)”. Цитуючи шкільну програму: “новела про добро і зло в житті та в душі. Проблема внутрішнього роздвоєння людини між гуманізмом і фанатичною відданістю революції, між загальнолюдськими, вічними цінностями й політичною кон’юнктурою. Реальне та уявне у творі. Образ ліричного «Я». Роль присвяти. Образ матері, його символічність.” А ось таке емоційно-ціннісне ставлення прогнозується в учнів: “Відстоювання гуманістичних цінностей, критичне мислення, усвідомлення переваг гуманізму над ідеологіями, уміння передбачати наслідки власних помилок і виправляти їх.” Дехто в 1920-х читав новелу надто буквально - що й дало привід чуткам про вбивство Хвильовим власної матері (яка в дійсності пережила сина). Більшість, на хвилі революційного терору, трактували твір як перемогу відданості суспільному благу над особистісним. А можуть бути й  інші інтерпретації - не такі очевидні. Може, варто ризикувати, не боятись нового, заходити на територію незвіданого - де немає “правильних” визначень і тлумачень?

Сам Хвильовий починав як типовий “дядько Микола” з пропагандистськими байками в дусі Дємьяна Бєдного, а в Харкові став романтиком Хвильовим зі справді новітніми творами: дивовижно заплетеними “Арабесками”, де “запах слів” апелює до емоційного інтелекту; зворушливим “Котом у чоботях”, де звучить його революція…

Сьогодні можемо продовжувати дискутувати питання, які в 1920-х звучали “гаркавим” голосом Миколи Хвильового: в новому суспільному контексті вони залишаються моторошно актуальними, але вирішувати ми їх будемо, очевидно, інакше. Або ні?

 

А про Хвильового сьогодні пишуть, знімають, створюють багато всього:
Читайте філологів Тамару Гундорову, Галину Хоменко, Ярину Цимбал, Віру Агеєву
Слухайте Ярину Цимбал про Миколу Хвильового

Шкільна програма

«Я (Романтика)» Життєвий і творчий шлях.
Провідна роль у літературно-мистецькому житті 1920-х років.
Романтичність світобачення. Участь у ВАПЛІТЕ, у дискусії 1925-1928 роках.
«Я (Романтика)» – новела про добро і зло в житті та в душі. Проблема внутрішнього роздвоєння людини між гуманізмом і фанатичною відданістю революції, між загальнолюдськими, вічними цінностями й політичною кон’юнктурою. Реальне та уявне у творі. Образ ліричного «Я». Роль присвяти. Образ матері, його символічність. Емоційно-ціннісне ставлення Відстоювання гуманістичних цінностей, критичне мислення, усвідомлення переваг гуманізму над ідеологіями, уміння передбачати наслідки власних помилок і виправляти їх.

ЕКСПОНАТИ ХАРКІВСЬКОГО ЛІТЕРАТУРНОГО МУЗЕЮ