Микола Куліш переїхав до Харкова у 1925 році - працювати в Наркомосі  (Народному комісаріаті освіти, який на той час відповідав і за культуру). Мріяв про переїзд, оскільки вже був популярним драматургом, його прийняли в літературну тусовку,  і Харків як столиця давав колосальні можливості для творчої реалізації. А в 1926 році ще й режисер Лесь Курбас з усім своїм театром “Березіль” розмістився в столичному драматичному театрі. Для Куліша це було  як здійснення мрії: попри житлові та подекуди фінансові проблеми (Наркомос виділив Кулішу не дуже привабливе житло - столиця не могла впоратись з усіма приїжджими), драматург, судячи з листування, був щасливий - він потрапив у тільки-но формоване мистецьке середовище, з обговореннями-диспутами, зустрічами, професійними дебатами, дружнім спілкуванням, творчими експериментами і прагненням створити щось унікальне.  Микола Куліш разом з  режисером Лесем Курбасом і художником Вадимом Меллером експериментували з мовою театру.

У 1920-х роках основною мовою спілкування в Харкові була російська. Мова імперії довгий час пропагувалась як мова еліт, мова міста, універсальна мова для “малих” народів Росії. 1920-ті мали змінити ситуацію: щоби стати своїми в Україні, більшовики в 1923 році (а фактично - з 1920-го) змушені були проголосити політику коренізації. Для російських партійних функціонерів йшлось про технічний переклад документації, для українських культурних еліт - про відродження національної культури. Українська мова отримала шанс стати мовою міста, мовою нових мистецьких шедеврів,  мовою перекладів, мовою інтелектуалів, мовою маскульту, повсякденною мовою українців тощо. Як вирішували мовне питання в 1920-х роках - про це Куліш, Курбас, Меллер поставили виставу “Мина Мазайло”. ЇЇ якраз і вивчають сьогодні в старших класах - деякі сцени комедії звучать вкрай актуально. Куліш іронічно описав різні соціальні групи та їхнє ставлення до української мови: від повного несприйняття тьотею Мотею з Курська до патріотичного благоговіння дядька Тараса і національного (та й загальнолюдського) знеособлення комсомольцями. 

В театральній постановці драматург, режисер і художник створили оригінальну театральну мову. Кожний мистецький твір “розмовляє” з нами своєю особливою мовою - через сюжети, архетипи,метафори,  символи, образи… Знайомлячись з мистецьким твором,  ми хочемо його розпізнати, зрозуміти, відчути - тому вивчаємо мистецьку мову твору. Звісно, коли мова нам вже знайома, ми почуваємось комфортно - все стає зрозумілим одразу, і залишається насолоджуватись близькою нам естетикою. Але коли перед нами нова, ще не вивчена мова - тут вимагаються інтелектуальні та емоційні зусилля, відкритість до іншого, бажання зайти на “чужу” територію. І чим об`ємніша наша культурна пам`ять, тим більше відкриттів на нас очікує. 

Харків`яни любили звичний ім побутовий театр - зі зрозумілими  типовими декораціями, мізансценами, персонажами.  Геніальна трійця - Куліш, Курбас, Меллер - своїми авангардними постановками підважували звичні уявлення. Це була та позамежна, новаторська метафора, яка сприймається прихильниками традиції як образа їхніх почуттів. Тут все було несподіваним для пересічного глядача - типажі, декорації, костюми, режисерська робота, акторська гра, самі підходи до постановки були високого рівня символічності та умовності, що могло шокувати непідготовлених театралів. І шокувало: на постановках Курбаса в 1920-х аншлагів не було. 

Драматургія Куліша була значним явищем 1920-х. В загальному революційному пориві відмови від усього старого під питання поставили і традиційний театральний репертуар: нова влада потребувала мистецтва  на основі сучасного суспільного матеріалу - про великі зрушення і сподівання.  В драмах Куліша  тонко, іноді з переходом від іронії та сміху до високого ступеню трагізму, апробуються ідеї “на часі” -  наскільки співмірні вони людині. Це поки що було мистецтво високого ступеню свободи -  яке випробовує різні реальності, експериментує, досліджує альтернативи, перевіряє недоторканість усталеного і застиглого. Куліш настільки універсально підійшов до художнього осмислення злободенних ідей, що сучасні постановки (а Куліша сьогодні ставлять не тільки в Україні) викликають сильні емоції вже в новому історичному контексті. 

Школа сьогодні пропонує читати комедію «Мина Мазайло». Учителям рекомендується говорити про театр Леся Курбаса, а також про “національний матеріал і вселюдські, «вічні» мотиви та проблеми у п’єсах. “ Сама комедія трактується так: “Сатирична комедія «Мина Мазайло». Проблема готовності українського суспільства бути українським (на прикладі позиції, поведінки дійових осіб). Специфіка комедійного жанру: про серйозне легко, грайливо. Розвінчання національного нігілізму, духовної обмеженості на матеріалі українізації (Мина, Мокій, дядько Тарас, тьотя Мотя). Сатиричне викриття бездуховності обивателів, що зрікаються своєї мови, культури, родового коріння. Драматургічна майстерність автора. Актуальність п’єси для нашого часу.” Щодо розвитку навичок, то емоційно-ціннісне ставлення прогнозується таким чином: “Розвиток критичного мислення, готовність захищати власну мовну ідентичність. Усвідомлення належності до рідного народу.”

Свої останні п'єси Куліш писав для “Березолю”: при написанні текстів він безпосередньо працював з режисером, художником, акторами театру. Вистава виникає на перетині різних мистецтв, і цікаво було би говорити, як народжується ця магія співпереживання. як виникають певні смисли і наші інтерпретації - що нам допомагає взаємодіяти з мистецьким твором. І як нам вивчати нові мистецькі мови.

Про Миколу Куліша слухайте, читайте:
Юрій Шевельов. Шоста симфонія Миколи Куліша.

Євген Стасіневич про Миколу Куліша 
Тетяна Пилипчук, Яна Партола. Театр акцентованого впливу: Куліш, курбас і Харків 1920-х 
А ще при нагоді відвідайте Музей театрального, музичного та кіномистецтва в Києві

ЕКСПОНАТИ ХАРКІВСЬКОГО ЛІТЕРАТУРНОГО МУЗЕЮ