Про біографії письменників ми, в основному, дізнаємось зі шкільних підручників (там ще хронологічні таблиці рекомендували робити). Белетризовані біографії в нашій літературі тільки-но почали з'являтися, драйвових документальних або художніх  фільмів про митців теж небагато. А в підручниках конструюють образ письменника так, що ми бачимо не автора, а культурного героя з певним штампованим набором чеснот. 

Павло Губенко, гуморист із іронічним українським псевдонімом Остап Вишня, мав непросту біографію. Як і більшість генерації 1920-х. Вперше більшовики ув`язнили письменника  як офіцера армії УНР у 1919, але по закінченні визвольних змагань Губенка звільнили, і він навіть став працівником центрального друкованого органу влади - газети “Вісті ВУЦВК”. Популярні гуморески швидко зробили Остапа Вишню “королем тиражу”, про нього вже в середині 1920-х почали складати народні оповідки як про захисника ображених (гуморист переконливо викривав і висміював) . А вдруге Вишню заарештували наприкінці 1933 і він на 10 років потрапив у сталінські табори. Так, і за життя, і по смерті образ Вишні кардинально змінювався - від “народного сміхотворця”, “ворога народу” до “гумориста трагічної долі”. 

Навряд чи можливо описати біографію людини, не створивши черговий конструкт. Але можна описати суспільно-історичний контекст, у якому розгортався мистецький процес 1920-х. 

Влада зробила серйозну ставку на художню літературу. Більшовики прийшли з амбіціями створити суспільство нового типу, але самими лише постановами ЦК КП(б)У традиційне життя змінити неможливо - будь-яким реформам передує готовність суспільства до змін. І ось тут стає в нагоді мистецтво - сфера свободи та емоцій, нових досвідів і смислів. У талановито написаного художнього твору більше шансів примусити читача переживати, ніж у статистично поданої інформації з газети. Вир революції, подвиги більшовиків, боротьба незаможників, прагнення соціально справедливого суспільства - майстерно описані, всі ці художні події емоційно переживаються, їм починають довіряти, як і ідеям, що за ними стоять. На початку 1920-х книга виявилась найдешевшим і найпростішим способом транспортувати в маси нові ідеї, цінності, традиції, моделі поведінки  - адже не в кожній місцевості були, наприклад, кінотеатри і театри. Проте клуби з бібліотеками відкривали всюди (часто - у спорудах анульованих церков), розгорнули цілі програми ліквідації неписемності (дорослі також відправились до школи). В цій ситуації виникла гостра потреба у нових літературних творах про недавнє революційне минуле і соціалістичну дійсність.  Країна потребувала письменників. Українське письменство 1920-х було різним - дехто почав писати ще до 1917 року, хтось проникся бурхливим контекстом і увійшов у літературу вже в 1920-х - і поступово стало масовим. Як і сама література. 

Письменники були тими, хто формує громадську думку.  Тут вдало співпали держзамовлення і устремління більшості нових митців змінити світ на основі лівих ідей. Фактично митці ставали новою елітою, бомондом - разом з партійними функціонерами. І гонорари за свою роботу отримували непогані. В часи НЕПу книжковий ринок існував, але основне замовлення все ж було від держави, оскільки будь-яке видання узгоджувалось зі спеціальним органом цензури під назвою Головліт. Отже, письменники менше залежали від ринку і більше - від влади. До того ж всі друкарські потужності було націоналізовано, основні друковані органи мали бюджетне фінансування (як і театри, кінотеатри), що створювало дуже непогані матеріальні умови для творчості. 

Остап Вишня був “королем тиражу”: його багато друкували і в періодичних виданнях, і окремими книгами. Тоді з`явився формат покетбук (дешеві у виробництві книги-метелики), і гуморески Вишні якнайкраще відповідали цьому формату. Заробітки у Вишні були немаленькі: він міг дозволити собі утримувати трьох мисливських собак (а для Харкова це означало мати відповідне житло - з чим у столиці було сутужно). 

Загалом письменники не були серед найбідніших прошарків населення. Більшовики намагались сформувати планову економіку, повністю контрольовану державою, але на самому початку 1920-х змушені були ввести нову економічну політику і частково дозволити приватний бізнес. Письменники фактично були фрілансерами, працювали за гонорари, самі себе називали “богемою”. Хоча деякі з них мали офіційну роботу - редакторами, чиновниками, або робітниками на заводах (як от Хвильовий). Офіційно працевлаштовані, особливо члени профспілок, мали деякі матеріальні привілеї, і чим далі країна заходила в плановий економічний режим, тим важче ставало  “особам вільної професії”. Бажання вписатись у планову економіку висловили самі митці, про що читаємо у “Хроніці” журналу “Червоний шлях”, число 10 за 1926 рік, на стор. 239: “Центр. бюро звернуло увагу на те, що до цього часу письменники прирівнюються до осіб вільної професії в податковій, квартирній справі то-що. Тому до НКО представлено спеціяльну доповідну записку про конечну потребу прирівняти письменників до будь-якої одної трудової категорії. Цю справу цими днями розглядатиме Н.К. Праці”. Хоча авторські гонорари були непоганими - держава добре платила за трансляцію нових ідей, але у вільному плаванні важче було вирішувати квартирне питання. отримання пільгових путівок, пайків, лікування тощо. Так, поступово, мистецтво повністю узалежнювалось  від держави. 

Вичерпне порівняння рівня життя митців і, наприклад, робітників (найбільшого міського прошарку) зробити важко, оскільки бракує даних. Можемо навести кілька порівняльних прикладів: на 1924 рік сума пенсії інвалідам праці була приблизно 10 рублів, на громадських роботах (безробітним) платили десь 1 руб 20 коп, а редактор Державного видавництва України отримував порядка 200 рублів на місяць. На 1926 рік середній заробіток робітника в Харкові був 65 рублів на місяць. На 1928/29 роки робітники в середньому заробляли 100 рублів (1 кг ковбаси коштував 40 рублів за кг, м`ясо птиці - 8 рублів за кг, картопля - від 1 руб 15 коп до 2 руб 75 коп. за пуд, а так званий бюджетний набір вираховували десь 22 рублі), в колекції музею зберігається довідка про середній заробіток письменника І. Дніпровського: у 1932 році митець отримував 500 рублів. Остап Вишня тоді міг отримувати і більше. 

Повертаючись до творчості Вишні, автора з прекрасним почуттям гумору,  можна впевнено говорити про  універсальність його гуморесок “на злобу дня”, тому що ці твори, в першу чергу, про людину. За шкільною програмою сьогодні читають твори «Моя автобіографія», «Письменники», «Сом». Програма пропонує наступні інтерпретації: “Трагічна творча доля українського гумориста, велика популярність і значення його усмішок у 1920-ті роки. Відбиток у них тодішнього суспільства, літературно-мистецького середовища. Письменник і його час. Оптимізм, любов до природи, людини, м’який гумор як риса індивідуального почерку Остапа Вишні. Пейзаж, портрет, характер людини, авторський голос, народні прикмети, прислів’я та приказки в усмішках” А емоційно-ціннісне ставлення прогнозується таке: “Усвідомлення оптимістичної ролі гумору в житті людини. Розвиток самокритичності, спроможності проводити доречні аналогії”. 

Повертаючись до непростої біографії Остапа Вишні, варто згадати, що зі сталінських таборів його повернули в 1943-му, щоби перетворити на офіційного гумориста влади - в Радянському Союзі на той час вже не було незалежного від влади мистецтва (принаймні, відкрито). 

 

Про Остапа Вишню радимо:

ОЛЕКСАНДР ГРИЦЕНКО. ОСТАП ВИШНЯ В УКРАЇНСЬКІЙ КУЛЬТУРІ ПАМ’ЯТІ: «КОРОЛЬ ТИРАЖІВ», «НАРОДНИЙ ГУМОРИСТ»,СУСПІЛЬНА ІНСТИТУЦІЯ, ЗНАРЯДДЯ ПРОПАГАНДИ, «НАЦІОНАЛЬНИЙ МУЧЕНИК». ЧАСТИНА І 

Ярина Цимбал про Остапа Вишню

 

ЕКСПОНАТИ ХАРКІВСЬКОГО ЛІТЕРАТУРНОГО МУЗЕЮ