Коли ми переживаємо поезію, то навряд чи думаємо про стилі, розмір вірша, алітерації тощо. Нам не важить авторський контекст – у нас є свій, який резонує/не резонує з емоціями вірша. Хоча, коли ми читаємо тичинінський “Пам`яті тридцяти”, ми згадуємо героїв Крут, звісно якщо знаємо цю історію, –  і переживаємо власний досвід втрати. Вірш не розповідає нам про перебіг трагічних подій. Навряд чи поет використовував слово, щоб описати побачене. Скоріше, щоб передати переживання, емоційні зрушення, спричинені побаченим, перевести у вислів невисловлюване – той світ, який ще існує поза словами і потребує, щоб для нього знайшли відповідну мову, відповідні образи, зрозуміли і озвучили.

В поезії менш за все важить сюжет, або тема, або ідея, або "паспорт твору". Поет шукає адекватної мови, щоб виразити невидиме, і цей поетичний опис нових смислів фіксує і передає читачу. Отже, поезія шукає співпереживання і звертається до емоційного досвіду читача, безвідносно контексту, історичних реалій, прототипів, впливів – усього того, що скоріше пояснює авторську, а не читацьку історію.
Безперечно, важливо, чому зʼявились саме ці вірші, але не менш важливо, як вони переживаються читачами, коли той самий текст продукує різні версії його прочитання – безліч різних інтерпретацій – і спільний емоційний досвід. Коли ми говоримо про поета, то цікаво було би дізнатись, наприклад, наскільки важливим був його голос у 1920-х і що він важить для нас.
Сьогодні Тичину називають геніальним поетом, або одним із трьох найвизначніших українських поетів 1920-х, навіть всього ХХ століття. І далі, зазвичай, набір штампів про символізм, кларнетизм, трагічну біографію, страх митця перед системою… І тут не про неправдивість цих штампів, – все так і є!, – а про несприйняття, навіть відчуження того набору тривіальних метафор-кліше, які застосовуються чи не до кожного письменника зі шкільної програми.
Чи можна/варто підбирати інші слова для наших «найбільших модерністів 1920-х років», «справжніх патріотів», «найталановитіших українських», «сміливих експериментаторів» з «трагічною творчою долею» і «провідною роллю у літературному житті 1920-х»?
Інша модна тенденція – говорити про письменників як про «живих людей» – теж потребує уточнень: а чому ми маємо говорити саме про цих «живих людей»? Що в них такого особливого? Іноді в розмовах «про живих» губляться ось ці визначення – геніальний, визначний і таке інше. Дехто з них і справді був геніальним і визначним.

На початку ХХ століття світ був ще літературоцентричним, а поезія – популярною, і не лише в поширених тоді романсах. Свій перший вірш Тичина надрукував у 1912 році – «Ви знаєте, як липа шелестить». Романтичні кліше легко відчитувались тодішньою аудиторією. Поету був 21 – вік, коли надихаєшся коханням. А за два роки суспільство запропонує Тичині інший досвід, пов`язаний із Першою світовою війною, революціями, українськими визвольними змаганнями. Це той досвід, який породжує сильні емоції, що переживаються в пікові моменти життя.
Перші поетичні книги Тичини – «Соняшні кларнети», «Замість сонетів і октав», «В космічному оркестрі», «Плуг» – це спроба усвідомити і виразити ось цей новий досвід на межі світів. За настроями поет був суголосний часу: його твори друкували/перевидавали тиражами до 5000, періодичні видання регулярно публікували його поезії. Романтик, символіст, імпресіоніст – літературознавці використовують багато визначень Тичини-поета, які більше характеризують стиль і техніку (що теж цікаво і що ми можемо проаналізувати) і менше розповідають про емоційний досвід (про який ми можемо тільки здогадуватись). Голос поета впродовж життя може змінюватись (в офіційних біографіях це називають «періодами творчості»).
Голос Тичини кардинально змінився на початку 1930-х – зі зміною політичного контексту. Автор збірки «Партія веде» фактично відмовляється від власних художніх переживань і в поезіях компілює офіційні провладні лозунги – тогочасний основний інформаційний потік. Збірки перевидаються ще активніше, ніж у 1920-х. І це вже не про висловлювання невидимого: тут поезією прикидається декларований політичний курс партії. Або ж Тичина настільки геніальний, що створює нову художню мову, коли присутність змісту зводиться до нуля, а важить лише форма: ритм, рима, звук? Про це лінгвіст Юрій Шевельов ще у 1930-х написав дисертацію. А Тичина не змінив голос аж до смерті в 1967 році. Трагічна біографія / доля митця? Безперечно. Не хочеться навіть уявляти почуття людини, друзів якої забирають по-одному за безглуздими звинуваченнями.
Справді терористи і щось замишляють, або система дала збій? Або це не збій, і тепер щоночі треба чекати, коли прийдуть по тебе… Ці переживання поета – теж тільки наші припущення і спроба зрозуміти його досвід. Коли ми говоримо, як сприймають поезію сьогодні, то згадуємо Нобелівську премію з літератури музиканта Боба Ділана. Слова, покладені на музику, звучать для нас довше та емоційніше. Вірші Тичини дивовижно музичні. Мабуть тому сьогодні поет 1920-х став популярним серед українських музикантів.

Коли у школі «проходять» поетів, учні, зазвичай, радіють – менше читати. Але може бути інша небезпека – «вивчити напамʼять».
З Тичини шкільна програма сьогодні пропонує такий набір: «Арфами, арфами», «О Панно Інно», «Ви знаєте, як липа шелестить», «Одчиняйте двері», «Памʼяті тридцяти». В інтерпретації шкільної програми:

“Звернення до «вічних» тем, мотивів, особливості віршування; потужне ліричне «Я» як символ нової людини; поєднання тенденцій символізму, неоромантизму, експресіонізму, імпресіонізму. Феномен «кларнетизму». Вітаїстичність як наскрізна оптимістична тональність, життєствердна настроєвість (зб. «Соняшні кларнети»). Художнє відтворення національно-визвольного пробудження народу, уславлення борців за вільну Україну («Пам’яті тридцяти», «Одчиняйте двері…»).”
Передбачається, що вірші Тичини мали би формувати таке «емоційно-ціннісне ставлення»: «Розвиток естетичного смаку, культури образного бачення. Осмислення зв’язку внутрішньої свободи митця з його творчістю».
 

Коли ми розповідаємо про Тичину в музеї, то хочеться поставити інші питання. Як вірші Тичини, його біографія співвідносяться з досвідом сучасних підлітків, яку додаткову вартість вони отримують сьогодні від читання?

Чи варто нам памʼятати про поета Тичину, знати про його життя як свідчення неоднозначного періоду нашої історії? Читати його вірші? Звісно.
Або слухати Гурт “Пиріг і батіг”
Гурт “Королівські зайці”. Композиція “Краї казкові”
Євген Стрельцов

Радимо також читати/слухати матеріали про Тичину та його творчість:
Ярина Цимбал: “Неук, мерзавець і дельфін: антилегендарний Павло Тичина”
Ярина Цимбал. Павло Тичина. Українська література в іменах

А є ще меморіальний музей Павла Тичини в Києві.

ЕКСПОНАТИ ХАРКІВСЬКОГО ЛІТЕРАТУРНОГО МУЗЕЮ