Сосюра і канон

У двадцяті роки минулого століття поетичні книжки Володимира Сосюри розходились великими тиражами.  І важко було знайти молоду людину, яка б не знала напам’ять його коронного віршу «Так ніхто не кохав».

Взагалі поетів після жовтневого перевороту маси сприймали як пророків і провісників «нового світу». У цьому світові все мало би бути іншим: цінності, звичаї, традиції. Лише так новопостала совєтська держава могла досягти стабільності - змінивши людину. Непідконтрольну природу людини замінити  штучним культурним та ідеологічним конструктом.

У двадцяті, до речі, культура і література сприймались як майже тотожні поняття. І суспільство виглядало літературоцентричним. Але зміст літературоцентризму по ходу зміцнення більшовицької влади стрімко змінювався.  Національне і особистісне в літературі наказами згори  витіснялося  класово-ідеологічним імперативом. І на літературу влада чимдалі прискіпливіше дивилась як на виробничий процес з переробки людини.  Відповідно письменник під держзамовлення  мав засобами літератури переробляти суспільство. Але для  цього йому треба було самому змінити власну «непідконтрольну собі природу» на «штучний культурний конструкт». І вибрати, з ким бути: «хто не з нами – той проти нас». Хоч і самих палких запевнень у відданості режиму  часто не вистачало, щоб вижити. За якою логікою і критеріями одних письменників знищували,  других ув’язнювали, третіх залякували і прирікали на «класиків соцреалізму» - не зрозуміло. Рулетка чи совєтська карна психоаналітика? Але те, як вибудовували стратегії виживання українські письменники, на кого покладено  було владою  функції літпіарщиків, важливо зрозуміти.  На які компроміси готова йти людина, під якими загрозами, за яку ціну і з якою метою?

Той же Володимир Сосюра вважав, що застрелитися, як Микола Хвильовий, було би малодушно. Які б кошмари не доводилося переживати. У листі до Сталіна поет зазначив, що «українська нація занадто багато страждала, щоб її поети дозволили собі кінчати життя самогубством.» Виходить, що мотивація Сосюри в тому, щоби вижити, була продиктована, з його слів, відповідальністю поета перед власним народом. Можливо, він і справді вірив у те, що його поезія продиктована голосом багатостраждального українського народу. І до речі  «всенародна любов» до поета, ймовірно, і диктувалася тим, що він черпав натхнення із загальних подій, фактів, емоційної сфери, зрозумілих пересічній публіці. Втім, з іншого боку, через публічні цькування  загострена емоційність,  інфантилізм, сентиментальність були  причиною його роздвоєності: двох Володьок в одному Поеті – комунара і націоналіста. «Рвали душу мою/два Володьки в бою,/і обидва, як я, кароокі,/і в обох ще незнаний, невиданий хист,/рвали душу мою комунар і націоналіст.» З поеми"Два Володьки"1930

На відміну від Павла Тичини, який загубив себе як поет після сходження на береги соцреалізму, Володимир Сосюра не зміг власне національне остаточно подавити риторикою класового і партійного. Й балансував на  розтяжці поетичного «Я», пишучи поезії, під якими міг би підписатись  революційний націоналіст, і водночас, сам себе заперечуючи, часто-густо переробляв ці ж таки патріотичні вірші на більшовицькі агітки. Патріотичні вірші виходили щирими й емоційними, радянські пропагандистські вірші, як правило, були технічними холоднокровними  переробками перших.  При цьому корпус віршів з  партійною і сталінською риторикою «homo sovieticus»  у Сосюри доволі вагомий; а з іншого боку, в умовах сталінського режиму Сосюрі належить першість щодо захисту національної гідності, взяти хоча б програмний вірш «Любіть Україну» (1944) та правдивого трактування історії України  у поемі «Розстріляне безсмертя» (1960).  Попри використання комуністичної партійної риторики в творчості т.зв. українських класиків соцреалізма, до яких належить і Володимир Сосюра, в них часто проривалися антиколоніальні ноти проти панівної ролі російської культури в загальному совєтському соцреалістичному каноні і накинутого українцям «комплексу меншовартості»: « Той каже – я великорос – /  Так гордо, радісно, пихато./  А я стою, немов проклятий, - /  Дитина українських гроз.» (1950) І в цьому  антиколоніальному пафосі, приявному чи  захованому, була одна з особливостей національного соцреалізму, присутня в українській літературі 30-50-х років ХХ століття. І маємо ж нарешті розібратись в цих національних особливостях соцреалістичного канону. Бо без цього як зрозуміти: за якою специфікою  досі діють на нашу ментальність ланцюжки радянської культури? Дуже слушна заввага з цього приводу в Тетяни Свербілової зі статті «Соцреалізм як проект авангардної парадигми і національний дискурс масової культури»:«Одним із таких закорінених стереотипів є думка про те, що національна література 30-х років на території Східної України була у кращих своїх варіантах знищена подвійно: як антитоталітарна і як антиімперська. Замість неї залишилася література, яка пристосувалася до нав’язаного подвійним тиском соцреалізму. Цей стереотип виявився особливо поширений у шкільних програмах і підручниках. Сьогодні він неспроможний пояснити складність літературної, загалом мистецької ситуації періоду тоталітарної і колоніальної цивілізації ХХ століття». Через ці стереотипи, про які пише Т.Свербілова,  нерозуміння логіки, механізмів та національних особливостей соцреалістичного канону наша академічна наука і освітній процес досі методологічно перебувають в межах того ж таки канону.  Мало і неефективно вилучити тенденційні твори українських радянських письменників зі шкільних програм, якщо до вивчення (не)радянських українських письменників застосовувати підходи з естетично і ціннісно соцреалістичної матриці.  

 

Сосюра і школа
У 8 класі школи вивчають вірш Володимира Сосюри “Любіть Україну”. 
Чи можна любити Україну, не вивчивши в школі на пам’ять вірш «Любіть Україну» Володимира Сосюри?

На ФБ-сторінці «Батьки SOS»  учень 8 класу Павло Оксенюк виклав свою заяву про незгоду вчити на пам’ять хрестоматійний вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну!». Аргументував це великим об’ємом поезії та «численними повтореннями». Тим, що вірш взагалі важко сприймається. Хоч і «виховує МАЛЕНЬКОГО ПАТРІОТА», як їм сказала вчителька. Цей пост викликав шквал коментарів від батьків. Більшість радить дитині зробити над собою  зусилля: вивчити для оцінки і забути. Так, як вони у свій час – забути і ніколи більше про цей шкільний предмет не згадувати. І це дійсно масовий феномен: здати ЗНО і забути. Досить багато батьків закинули хлопцю: «ми пройшли через «зубрьожку» - і ви не шукайте легких шляхів». Частина хвалиться, що легко вивчили вірш, бо він емоційний і мелодійний, що він дошкільнятам легко дається – а не те, що 8-класникам. І радять хлопцеві менше сидіти у соцмережах… Багато хто, швидше з покоління дідусів і бабусів, пише, що і зараз в них навертаються сльози і заливається душа гордістю, бо Сосюра простими і зрозумілими словами висловив  їхню любов до України. Тому треба щоб і онуки знали на пам’ять. Знайшлися серед батьків й ті, хто висловився за перевагу ділитися враженнями на уроках літератури від поезії, вчування у слово образи замість її автоматичного завчання. І хтось навіть навів приклади переведення дітей в іноземні школи, в яких дітей вчать креативно мислити, а не тратити час на механічне запам’ятовування слів, рядків і формул.

Полеміка навколо питання обов’язкового завчання текстів в школі зараз нарастає і загострюється. Та набагато серйозніша тема, піднята в пості юнака, стосується т.зв. патріотичного виховання на уроках літератури. «Так званого» - бо коли дитині втлумачують в голову, що  без знання напам’ять  «Любіть Україну!» ти не можеш «бути маленьким патріотом» - це  у мислячої чутливої людини, неважливо, маленька вона чи доросла, викликатиме спротив.

Інша річ - обговорення, міркування, враження стосовно поезії на уроці: що в ній чіпляє, що залишає байдужим, про що можна сперечатися. І у вільному підсумку – чи вірш напам’ять, чи есей про нього, чи  візуальна інтерпретація… Сучасній дитині, яка живе не в тоталітарно-пропагандистському, а у вільному суспільстві, потрібен вибір залежно від особливостей її мислення, темпераменту, хисту.

В YouTubi можна знайти багато роликів з привітаннями на день Незалежності, зокрема, й на 30-ліття, від представників інших країн, які декламують рядки з «Любіть Україну!». Чому зазвичай  вибір іноземців падає саме на цей вірш? І чи не має в цьому парадоксу, що поетичними рядками Сосюри вони апелюють до українців?! Хіба не варто подискутувати тут над тим же рядком: «Не можна любити народів других, коли ти не любиш Вкраїну!..»?

І що це взагалі за почуття – любов до Батьківщини? А кохання з людиною, яка не поділяє твоєї любові до Батьківщини – можливе?!  І як би хто прокоментував твердженням поета: «Коханий любить не захоче тебе,коли ти не любиш Вкраїну.» До речі, свою першу дружину Віру Берзіну, яка народила від Сосюри двох синів, він покинув, бо вона ніби  топила за Русскій мир. Про це поет написав у поемі «Рабфаківка»:  “Ми з тобою зійшлися в маю,ще не знав я, що значить ідея.Ти й тоді Україну мою не любила, сміялася з неї”. Відданість ідеї чи коханню – чим не тема для дискусії? І література двадцятих – майже вся про це. 

І насправді ці питання досі актуальні в умовах війни з Росією, анексії Криму, окупації частини Донеччини і Луганщини.  Через любов-не-любов до України в нас  не одна  сім’я розбіглася, не одні стосунки розірвалися, не одна  дружба перетворилася на смертельну ворожнечу.  Але ж є й інші приклади. Немало існує  історій про кохання, котре у час війни змінило людей і вони кардинально переосмислили ставлення  до країни, в якій  народилися.

До речі є дуже гарні, не пафосні, не плакатні ролики з декламацією «Любіть Україну» з відеорядом наших захисників на фронті, роботи волонтерів, лікарів у шпиталях… І тут доречно було би згадати про поезію Сосюри і його досвід періоду Визвольних Змагань (1917-1921 рр.)   

 А ще важливо затриматись на питанні про те, що сам Володимир Сосюра, автор програмної поезії «Любіть Україну», походить з Донеччини і народився в Дебальцевому, що нині перебуває під окупацією російських терористів. І «Любіть Україну» там не тільки заборонена в школах, а за її читання діти, як і дорослі, можуть потрапити до в’язниці.

І ця ситуація перегукується із драматичною історією, яка трапилася із самим віршем»Любіть Україну!» Бо він теж був написаний в часи війни. Другої Світової війни, коли наша країна  стала полем битви між двома тоталітарними режимами, і письменники, які у двадцяті були друзями і входили в одні літературні організації, опинились бо різні боки барикад.

У момент звільнення Києва від гітлерівців Сосюра пережив таке сильне емоційне піднесення, що, певно, послабивши внутрішню само цензуру, висловив почуття до своєї Батьківщини відкрито і щиро. Без обов’язкових славословлень в бік сталінського режима. У військовий час сталінська інквізиція  дійсно трохи принишкла. Написаний у 1944 році вірш увійшов до української радянської антології поезії і ним відкривалася збірка поезій «Щоб сади шуміли», за яку поета в 1948 році на честь його п’ятдесятиріччя нагородили орденом Леніна і сталінською премією І ступеня (найвищого, 50 тисяч рублів). На ці гроші тоді можна було купити три автомобілі “Победа” чи шість автомобілів “Москвич-400”. Ніби не мало бути проблем. Премію підписав сам Сталін. Аж поки вірш «Любіть Україну не вийшов у перекладі російською в ленінградському літературному журналі «Звезда» (№5, 1951 р.).

Автором перекладу був  поет С. Прокоф’єв, член редколегії журналу “Звезда”, який відповідав за відділ поезії. На нього накинулись комуністичні пропагандисти г. «Правда». А за тим, усі стріли перенаправили на Володимира Сосюру, який насмілився «оспівати якусь одвічну Україну… без сталінських п’ятирічок, без колгоспного ладу. І висновок був такий, що під таким віршем могли би підписатися вожді націоналістів Петлюра і Бандера.  Заборону на публікацію віршу зняли через десять років – у 1958-му, аж по смерті тирана Сталіна.

 Певно, якщо б хтось із сучасних 8-класників поцікавився  у своїх дідуся чи бабусі, які вчилися у п’ятдесятих, що вони читали, може би хтось і розповів, як таємно передавали один одному від руки переписані рядки віршу «Любіть Україну», і вони «без зубріння» карбувалися в серці.  Бо в ті часи, як і зараз в окупованих Росією українських містах, під страхом смерті було заборонено любити Україну… І це ще одна цікава тема для дискусій: чому всілякі заборони чогось завжди підживлюють інтерес до нього?

Про Володимира Сосюру більше за посиланням 

 

ЕКСПОНАТИ ХАРКІВСЬКОГО ЛІТЕРАТУРНОГО МУЗЕЮ