Володимир Єрмоленко: «Україна і межі Європи»
Де починається і де закінчується Європа? Чи є Україна частиною «Європи» — чи радше це вічне «пограниччя» між Європою та її «іншим»? Межі Європи на сході — гнучкі та рухливі, чи рухаються вони далі на схід? Україна як «край» і «пограниччя», frontier — що це дає для розуміння нашої ідентичності? Як бачили наші землі з Заходу — в епоху Просвітництва, романтизму, fin de siecle, ХХ століття? Як українці бачили свої стосунки з «Європою»? І як це впливає на те, що відбувається сьогодні?
Лекція прочитана в Харківському ЛітМузеї в межах проєкту «Деконструкція імперських міфів на матеріалах ранньомодерної історії України».
Доброго дня, шановні колеги, я дуже радий бути в Харкові. Виявляється, я згадав, що ми вже тут були. Тут в музеї колись презентували збірку «Голос війни» — історії ветеранів.
Сьогодня я, до певної міри, продовжу, можливо, деякі теми, які почав Вахтанг. Моя заявлена тема — «Україна і межі Європи». Отже, буду я говорити про питання філософські, політичні, геополітичні і багато з тих питань, які ми обговорювали з Вахтангом, тут, я думаю, що я їх продовжу.
Але для початку. Чому ця тема? Тому що, як на мене, це екзистенційна тема: де закінчуються межі Європи і чи входить туди Україна? Це питання, від відповіді на яке, і всередині України, і за її межами, залежить дуже багато. Залежить, зокрема, і наша безпека.
Так сталося, я філософ і письменник, але також займаюся журналістикою. І останні роки, після 2014 року, багато присвячую тому, щоб розповідати про Україну іноземній аудиторії. Я пишу англійською, французькою, я трішки знаю німецьку, трішки знаю польську. І для мене дуже важливо цю історію або історії України розповідати. Вахтанг вже згадував цю книжку, яку ми нещодавно опублікували, вона називається «Україна в історіях та оповідях», ось вона тут. Ми її роздаємо безкоштовно, але в мене залишилось тільки 4 примірники, не так багато. Ця книжка вийшла за підтримки УКФ, і це теж дуже класний дзвіночок, що у нас в Україні вже є інституції, які можуть підтримувати подібні проекти так само як Інститут Національної пам'яті. Але ця книжка англомовна передусім. Ми зараз говоримо про її переклад німецькою, веземо її у Францію, ми були в багатьох країнах. Це есеї українських інтелектуалів, істориків, філософів, письменників, передусім для закордонної аудиторії, де ми намагаємося відповісти на питання: яка історія України? Не історія як history, а історія як story, або stories в множині.
Повторюся, для нас це дуже важливо.
Чому? Тому що, коли після, наприклад, початку російської агресії, ми почали говорити зі світом, можливо, в деяких інших тональностях, я зловив себе на думці, що це певне повторення чогось. Це повторення великих спроб українців розповідати про себе. Ми тут, наприклад, в цьому музеї, говоримо про Шевельова багато, і це дуже важлива фігура. Або я, наприклад, думаю про таку фігуру, як Юрій Косач, який є дуже контроверсійний письменник, але дуже цікавий. Я також зловив себе на думці, що є епізоди в історії, наприклад, де інші нації ставили подібні питання, і для мене дуже важлива фігура — це Мілан Кундера. Багато хто, можливо, знає його есей 1983-го, здається, року, який називається «Трагедія центральної Європи». Тоді Кундера, чеський письменник (чехословацький письменник) описує, що означає бути в тому, що він називає «вкрадений захід». Оце дуже важливе поняття — «вкрадений захід». Тобто, центральна Європа, оця австро-угорська центральна Європа, для нього була культурно на заході, а політично на сході. І він починає з фрази британського, якщо я не помиляюсь, прем'єра Чемберлена про те, чи має західна Європа захищати Чехословаччину, власне, у 1938 році. І фраза така: «Ми не хочемо, щоб наші солдати помирали за далеку країну, про яку ми мало що знаємо». Погодьтеся, це описує і наш досвід 2014-2015 і далі років. І ситуація зараз зовсім не покращується, а в дечому погіршується, але про це ми можемо поговорити далі. Коли я задаю собі питання, яке задавав собі Кундера, наприклад, чи є Чехословаччина тодішня або Угорщина, або Польща частиною Європейської цивілізації, а чи є Україна частиною Європейської цивілізації, для мене, звичайно, ключове питання: а що таке Європа? Як ми її визначаємо?
В сучасному світі ми визначаємо Європу дуже часто через призму такого поняття, як права людини, але для мене цього визначення недостатньо. Ми, наприклад, не можемо зрозуміти Європу XIX століття через концепт прав людини. До певної міри, ми також не можемо визначити тоталітаризм Європейський через концепт прав людини. І коли я думав над цим, я спробував вийти на таке визначення Європи або Європейської цивілізації («ідеальної» Європи, ідеального типу Європи, не тієї Європи, яка є зараз, не Європейського союзу як інституції): Європа — це поступовий процес звуження простору для насильства. Європа — це дуже довгий і складний процес звуження простору для насильства. Вахтанг говорив про Магдебурзьке право, наприклад. Магдебурзське право — це один із таких прикладів, коли місто захищає себе від насильства з боку можновладців, умовно кажучи, від імперії. Наприклад, від монархії. Можемо говорити, до певної міри, про те, чим відрізняється західноєвропейська монархія, навіть абсолютна монархія часів Людовіка ХІV, від монархії російської, від імперії російської. Відповідь на це питання дають самі французи і дає автор, якого багато хто знає — Астольф Де Кюстін, який приїжджає в Росію у XIX столітті й пише книжку «Росія у 1839 році». Чому він цікавий? Тому що Кюстін —це зовсім не ліберал і зовсім не революціонер, він зовсім не любить французьку революцію. Він приїжджає в Росію для того, щоби побачити, яка ж альтернатива французькій революції, яка ж альтернатива цьому ліберальному простору. А я вам нагадаю, що десь через 10 років після того, як Кюстін приїхав у Росію, один великий російський поет і водночас таємний агент Федор Тютчев написав текст, який називається «Росія і революція». Текст блискучою французькою мовою, де він дуже чітко дає зрозуміти, що Росія — це все, що не є революцією, французькою революцією, а французька революція — це все, що не є Росією.
До певної міри, сучасна Росія продовжує цю лінію. Але Кюстін, який приїжджає в Росію, цей монархіст, чиїх родичів вбили на гільйотині, жахається. Чому? Тому що французька монархія для нього — це король, і потім дуже дрібна і послідовна ієрархія — дворянства, аристократії, духовенства. Кожен із яких захищений, кожен із яких має права і кожен із яких, до певної міри, має імунітет перед насильством. Те, що Кюстін бачить в Росії — це монарх і всі інші. І, як він каже, будь-який дворянин перед обличчям російського царя має приблизно такий самий статус, як і останній селянин, як і останній кріпак. Він бачить політичне утворення, де максимально розширений простір для насильства. Натомість європейський проект, навіть перед французькою революцією, навіть перед початком дискурсу прав людини, я повторюся — це проект звуження простору для насильства. Але цей проект відбувається поступово.
Наприклад, що таке XIX століття для мене?
XIX століття — це століття звуження простору для насильства над спільнотами. Головний суб'єкт політичного процесу — це спільноти (у XIX столітті). І цих спільнот, насправді, було кілька. Нам у спадок залишається дві — це нації і класи. Нація захищається, намагається захищатися від насильства — від, наприклад, імперії. І класична історія — це «весна народів» 1848 року. Але той самий 1848 рік — це рік комуністичного маніфесту Карла Маркса і Фрідріха Енгельса. Тобто це маніфест того, що окрім націй, які мають захищатися від насильств з боку якихось репресивних механізмів, є ще клас, тобто соціальна єдність. І оця от дилема — нація чи клас — проходить через усе XIX століття і, зрештою, впирається, вибухає в XX столітті як велике протистояння ультраправих тоталітаризмів і ультралівих тоталітаризмів. Грубо кажучи, фашизму і комунізму. Фашизму, нацизму, з одного боку, і комунізму, з іншого боку. Це призводить до тупіка. Для західної Європи символом цього тупіка, цього глухого кута є, без сумніву, Голокост.
Що таке Голокост з точки зору права, з точки зору того самого Рафаеля Лемкіна, львів'янина, який дав поняття геноциду (Голокосту як геноциду), який описував сталінські репресії теж як геноцид і Голодомор як геноцид?
Це дуже великий парадокс, з яким стикається політичне мислення XX століття. Це те, що ти можеш захистити спільноту від насильства, але це не означає, що ти захистиш індивіда від насильства спільноти над ним. Тобто ти можеш захистити спільноту від насильства, нариклад, імперського, але ти можеш зіткнутися з ситуацією, коли ти не захистиш індивіда від насильства спільноти над ним. Те, що ми пережили як Голодомор і те, що євреї пережили як Голокост. Я не хочу, звичайно, порівнювати — це абсолютно 2 різні реальності, але є певна паралель. І звідси починається після Другої світової війни оцей дискурс прав людини. Коли права людини — це не просто якесь гасло, а воно включається в міжнародне право. З’являється універсальна декларація прав людини, з'являється Європейський суд із прав людини, з'являється Рада Європи, у 70-х роках з'являється ОБСЄ, Гельсінський фінальний акт і так далі.
Чому це для української ідентичності важливо?
Тому що після Другої Світової війни наш дисидентський рух — це історія про те, як український національний рух (якщо він був лівим у 1920-х роках — з Хвильовим, Скрипником, Шумським і навіть раніше, з Винниченком, він став правим у 1930-ті й, 1940-ві роки — звідси Донцов і УПА і так далі, і так далі), стає ліберальним у часи гельсінських спілок, у часи українського правозахисного руху. Тому що бути українцем 1970-80-тих років у тому числі означало — виступати за права людини. Це те, що дуже важливо пояснювати нашим іноземним колегам і партнерам, які, коли чують поняття «національний рух України», сприймають його тільки в термінах правих рухів, тобто УПА і так далі. І те, що ми намагаємося їм пояснити, що в УНР він еволюціонував разом із Європою. Він був лівим, коли Європа була лівою, коли вона вважала, що бути прогресивним, мислячим означало бути лівим соціалістом. І тому Винниченко був переконаним соціалістом, і Грушевський до певної міри теж. І він був правим, коли Європа вся поправішала, і він був ліберальним, коли з'явилася оця тема прав людини. Отже, 20 століття — це звуження простору для насильства над людиною, над індивідом.
Що таке XXI століття?
Як на мене, це століття — звуження простору насильства над природою. І тому екологічний рух, і тому Грета, і тому європейська Green Deal, і тому паризькі угоди і все-все-все, і боротьба зі змінами клімату, і так далі. Це буде тренд і це вже є тренд 21 століття. Можливо, 22 століття буде століттям звуження простору для насильства над кіборгами і штучним інтелектом. Ми цього не знаємо. Якщо вони справді набудуть суб'єктності. Але от дуже цікаве питання, що природа набуває зараз суб'єктності. І це велике питання. Ми ж не можемо спитати у природи: «Подобається це тобі чи ні?» Вона нам якось по-іншому відповідає. Наприклад, чи подобається природі наша індустріалізація? Вона нам відповідає на це змінами клімату. Але це дуже цікаве переосмислення взагалі питань етики.Чи можемо ми вступати в етичні відносини з суб'єктами, які нібито не є етичними, але то вже інше питання.
Де Україна в цьому процесі?
Україна дуже цікава, тому що Україна — це країна, де кожен із цих процесів почався і жоден із цих процесів не завершився. Процес звуження простору для насильства над спільнотами почався у нас так само з європейцями разом, так само тут, у Харкові, з харківською романтичною школою, так само з Києво-Мефодіївським братством, яке було, якщо ви пам'ятаєте, обрубане якраз перед «Весною народів» у 1947 році. Воно могло би закінчитися тоді — у 1918 році, коли й закінчення Першої світової війни, Вудро Вільсон й ідея самовизначення нації, і ми мали цю незалежність. Але проект не завершений, він продовжується далі. Тому ми зараз досі перебуваємо в необхідності розв`язати цю національну проблему. І в цьому немає нічого поганого. І коли західноєвропейські чи американські ліберали кажуть нам: «Питання ідентичності — це ж XIX століття, куди ви рухаєтеся в архаїку?» Ми кажемо: «Ні.»
«Ні» — тому що це частина європейської ідентичності, це частина цього європейського проекту звуження простору для насильства над спільнотою. Ми не завершили цей проект, ми маємо його завершити.
Але одночасно ми маємо рухатися з іншим проектом — вже ХХ століття. Я маю на увазі права людини. Тому велика українська дилема (гіпердилема, де війна тільки підкреслює її — це дуже складна дилема) — це дилема на кожен день і на кожен крок. І ми постійно це дискутуємо в наших гуманітарних українських колах. Ми постійно дискутуємо в середовищі українського ПЕНу, наприклад.
Моя позиція така: Україні потрібен баланс між патріотизмом і лібералізмом. Патріотизм не може бути антиліберальний, він має бути ліберальний. Якщо ти патріот України — ти маєш захищати права людини. Але лібералізм не може бути просто абстрактним, космополітичним, він має бути патріотичним. Лібералізм має передбачати, що бути лібералом в Україні — означає, в тому числі, захищати державу, захищати, в тому числі, політичну ідентичність. І ми ще не переступили в це нове питання, яке хвилює — звуження простору для насильства над природою. Хоча ми теж тут гіпертравмовані, тому що в Україні відбулася найбільша екологічна катастрофа 20 століття — Чорнобиль. І ми досі не осмислили це, мені здається. Ми починаємо до цього підходити, але погодьтеся, що в дуже багатьох громадян це як би «по остаточному принципу». Тобто логіка така: спочатку ми давайте гроші заробимо і зарплати піднімемо, і тільки тоді будемо думати про екологію. Коли я думаю над європейським проектом, я намагаюся його ось так визначити. І для мене головне тут поняття — це поняття гідності, на якому я зупинюся пізніше.
Але, що зупинило цей процес розширення, так би мовити, європейських цінностей?
Для мене чому Харків дуже важливий, дуже важливий Хвильовий (і Хвильовий як філософ, не тільки як письменник)? Бо для мене памфлети Хвильового — це ключові тексти. Якщо ви пам'ятаєте його ключове поняття — «азійський ренесанс» — це думка про те, що ця матриця ренесансна. Європейська матриця — ренесансна матриця для Хвильового і Зерова, і тому вони в спайці дуже важливі (нібито пролетарський письменник і нібито архаїк неокласик, але ця спайка дуже важлива). Тому що Хвильовий розумів, що входження європейського культурного простору сюди — це водночас входження античності. Преосмислення античності з її головним принципом — принципом міри, принципом балансу. І ключова антитеза до цього європейського принципу міри — це принцип безмежності, який дуже сильно перебуває у міфології російської культури, нажаль. Я не проти безмежності, але що це дає імперському проекту? Тут звучало питання про межі цього імперського проекту. Тобто, грубо кажучи, чому ця інтелігенція, чому будинок «Слово», чому ця харківська літературна інтелігенція на чолі з Хвильовим була знищена? Не тільки тому, що це спосіб побудувати український національний комунізм, не тільки тому, що це спосіб продовжити українську національну ідентичність, але мені також здається, тому, що це абсолютно протилежне бачення того, що має відбуватися у цій геоографії. Якщо для Хвильового в понятті «азійського ренесансу» ідея, що оця матриця європейська рухається далі на схід, іде розширення Європи на схід, то для сталінізму — це розширення сходу на захід. Це навпаки, це абсолютно протилежна експансія. Вони, звичайно, не могли тут знайти спільну мову. Що, мені здається, зупиняє оцю уяву про те, що Україна — це Європа і що завжди нею була.
Я не хочу говорити про банальності, про те, що у нас не було державності, що ХIХ століття — це фактично знищення навіть залишків уяви про якісь там проекти державності. Але є деякі моменти уяви навіть з боку західної Європи, які мене завжди хвилюють, які я тим самим західним і міжнародним колегам намагаюся розказати.
Ну наприклад, є такий прекрасний британський, англійський поет, якого всі знають, — Джордж Гордон Байрон. І у нього є поема «Мазепа», всі знають про її існування. «Мазепа» він пише з двома «п», до речі. Цікаво, так? Звичайно, це не історія про Полтавську битву, це абсолютно інша історія. Я вам нагадаю, що Байрон її взяв у Вольтера, який пише історію Карла ХІІ-го і згадує Полтавську битву. Він багато пише про козаків, про Петра і так далі, але також він згадує кількома рядками про історію юного Мазепи, який при польському дворі закохався в шляхтичку, одружену, і його за це прив’язали голого до коня степового і відправили в степи. І Байрон про це пише велику поему, дуже класну, дуже красиву. Суть її в тому, що цей кінь мчить степами українськими три дні і три ночі, здається, і чомусь жодної живої душі не зустрічає, просто порожній простір. І цей момент став настільки популярним! Питання ж не в тому, як Байрон це описав, питання в тому, що це став токсичний сюжет для європейської уяви. Тому що подібну поему пише Віктор Гюго вже для французького контексту, причому він пише її в збірці, яка називається «Східні поеми». Подібну поему пише і Юліуш Словацький. А ще є фантастичний абсолютно, мій улюблений твір Ференца Ліста — симфонічна поема «Мазепа», дуже красива, я взагалі обожнюю Ліста і нещодавно дізнався, що з другою своєю дружиною він зустрівся в Києві, познайомився на контрактовому ярмарку, а закінчив свою кар'єру піаніста в Кропивницькому (тоді Єлисаветграді), це дуже цікавий момент. Але момент, що для великого європейського поета українські степи — це повністю порожній простір, тут нічого немає, нічого не існує. Він повністю деантропологізований, можна так сказати. Це дуже цікавий момент створення цієї уяви — східної Європи як порожнього простору.
Інший важливий для мене письменник, якого зараз перевідкривають в Україні, якого знають тільки з одного боку, з одного аспекту, а він, насправді, дуже цікавий, — це Леопольд фон Захер-Мазох. Його, звичайно, знають як так званого творця мазохізму, але насправді він не є творцем мазохізму як хвороби, бо це пізніша історія психіатра на ім'я Крафт-Ебінг. Що робить Захер-Мазох? Він створює образ жорстокої жінки зі сходу. Це постійно в його творах, це і у «Венері в хутрі», також у нього є твір про княгиню Ольгу і древлян, у нього є твори про цариць російських і так далі. Оцей образ — це певна сексуалізація насильства, яка йде зі сходу. Захер-Мазох, щоб ви розуміли, це найпопулярніший письменник Австрії ХIХ століття, якого друкують французькі видання, якого порівнюють з Тургенєвим і на нього просто моляться. Тобто це — точка входу в східну Європу, наприклад, для французького контексту. Немає інших, або вони не такі значущі. І тоді, наприклад, Париж — центр європейської культури ХIХ століття — сприймає східну Європу, ну і наші землі, Галичину, наприклад, (про яку пише Захер-Мазох, бо він звідти), як простір, де існують люди, які здатні на жорстоке насильство. І це здебільшого жінки. Тобто їх не треба боятися — в них треба закохуватися. Оця закоханість в жорстокий схід. До певної міри, вона також визначає уяву про східну Європу і про нас для уявлень ХIХ століття.
Й інший момент — це те, що, з одного боку, ХIХ століття — це століття, у якому народжується національна свідомість, нації як суб'єкти, але, з іншого боку, — для України це зіграло дуже специфічну роль, тому що фактично воно звузило наше розуміння власної нації до якраз питання мовно-культурного. Звідси наше українське народництво, звідси такий акцент на літературі, яка йде з народу. Звідси вся ця естетика таких письменниць, наприклад, як Марко Вовчок, яку я дуже люблю, але яка створила цей образ народницької літератури. І чого тут бракує, наприклад? Тут бракує думки про те, що українська література могла бути не тільки україномовною, вона могла бути латиномовною. Це думка у блискучого нашого письменника Валерія Шевчука, у якого є двотомник «Муза роксолянська», який пише про український Ренесанс і про українське Бароко. Ми маємо теж про це думати, і Шевчук про це прямо говорить — чому ми вважаємо українською літературою тільки літературу, написану українською мовою? Російська мова —це одне питання, але є польськомовна українська література, література на ідиші і літератури латиною. І тоді виникає питання, хто такий Котляревський з його «Енеїдою»? Це початок української літератури чи це завершення якогось дуже довгого процесу? Бо, скоріш за все, це в тому числі завершення процесу латиномовного українського дискурсу. Тому що він, фактично, звертається до людей, які знають Енеїду напам'ять, які розуміють всі ці жарти, з якими він обігрує Енеїду (до Енеїди я ще повернусь).
Що відбувається зараз і як Україна входить у цю європейську дискусію? Чому я постійно кажу, що Україна не є вже екзотикою, ми не є екзотичними. Ті проблеми, які є у нас, — вони є скрізь. Російська агресія - це не тільки наша проблема, це проблема скрізь на континенті. Дезінформація — це не тільки наша проблема також.
Ключове для мене питання — це питання імперії і республіки. Коли ми говоримо про межі, чим Україна як політичний проект відрізняється від Росії як політичного проекту?
Імперія — це структура, яка в принципі не має кордонів, імперія мріє бути єдиною на світі. Хай історики мене поправлять, але мені здаєтся, європейські імперії так чи інакше намагалися імітувати Римську імперію Августа, пропаганду якої створює Вергілій, пишучи «Енеїду». І тут дуже цікавий контекст український: Котляревський переспівує, фактично, імперську пропаганду, яку робить Вергілій. Бо Вергілій намагається довести, що римляни, насправді, набагато давніші, ніж греки, тому що вони — троянці, тому що Еней із Трої. Але більше того — вони кращі, ніж греки, тому що Одісей всього лише повертається додому, а Еней переносить цей дім кудись, він транслює імперію, він її «копіпастить». Тобто він має здатність розширювати ці межі, і це дуже важливо для римської ідентичності, бо греки будували Ойкумену, селилися біля моря. А римляни хотіли реально набагато масовішого проекту. Ну і потім що?
Священна Римська імперія — середньовічна, а німецька — це певна спроба відповісти і продовжити тему Римської імперії. Католицька церква в певний момент, мені здається, в момент XVI—XVII століття, в епоху контрреформацій, теж має дуже яскраві такі імперські обертони, і потім пішло-поїхало...
Наполеон — це класичний приклад того, як Франція намагається пройти шлях від Римської республіки до Римської імперії всього лише за кілька років. І можемо міркувати про те, чи не хотів Петро створити альтернативну Римську імперію, засновуючи місто Санкт-Петербург, яке наспраді є антиподом головного міста Святого Петра, тобто Рима?
І тоді дуже цікава модель: а що українець Гоголь робить, коли він тікає з Петербурга до Рима? Тобто від фейкового міста святого Петра до справжнього міста святого Петра? Це дуже цікавий момент, але, знову ж таки, мені здається, що одна з головних зараз тем української ідентичності і української історії — це те, що українці намагаються бути республіканцями навіть тоді, коли вони імітують імперські міфи, як це зробив Котляревський. Він фактично настільки перевернув, перетворив цю пропаганду імперіі Вергілія, що створив із неї пародію. І ось наша історія — це бути між імперіями. І в ХІХ столітті. І зараз. І коли я говорю для світового контексту, що таке Україна, я кажу, що це вічна європейська світова боротьба між республікою й імперією. Починаючи від часів Цезаря, Августа і римської республіки. Ось велика драма, ось вона драма. І це ви можете простежити через різні аспекти європейської історії.
Що зараз відбувається далі?
Ми стоїмо перед дуже складною дилемою, насправді. Це те, що фактично ми намагаємось... Знаєте це поняття — «гра з позитивною сумою»? Я його дуже люблю, це про те, що люди, коли вони зустрічаються, вони не обов'язково б'ються на смерть, вони можуть увійти в якісь стосунки, де обидві сторони будуть перемагати. І от в нашому дискурсі в мене колись народилось поняття, що російська геополітика — це насправді не геополітика, це зоополітика. Це концепт, це не жарт.
Що я маю на увазі? Фактично — повернення до того, через що Європа теж проходила в кінці ХІХ століття під поняттям «соціал-дарвінізм». Думка про те, що в політиці немає «гри з позитивною сумою», в політиці є тільки війна між великими геополітичними «тваринами».
Що таке зоополітика? Це «гра з негативною сумою».
Тому що це — прагнення завдати поразки і розуміння, що ти теж програєш. Але твоя головна мотивація — не виграти і не зробити так, щоб інший не виграв, а зробити так, щоб інший програв більше, ніж ти, щоби він втратив більше крові. І тоді у нас дуже велика шизофренічна ситуація зараз між західним світом, який виходить з думки про те, що ми можемо бути в стосунках виграшу всіх сторін, і російським світом, який «за ценой не постоит», тобто він готовий програти, він готовий принести в жертву, але він хоче, щоби ворог програв більше. І проблема в тому, що цей вірус поширюється далі світом. І от тут питання. Коли я говорю про цю європейську ідею, про звуження простору для насильства, ми бачимо, що розширення простору для насильства відбувається скрізь, не тільки в Україні.
Це те, що ми називаємо поляризацією, це те, що ми називаємо хейтерством, це те, що ми називаємо булінгом і так далі. І це, знову ж таки, не тільки українська проблема. Ми не можемо вже сказати, грубо кажучи, що от в цій географії у нас проблеми з насильством, а у вас, європейців, немає проблем із насильством. Скрізь є проблеми з насильством. Тому, коли ми тут стоїмо, на цьому форпості європейських цінностей, дуже важливо, що ми формулюємо якісь речі, які чинні для всіх.
Ну, і останнє. Я обіцяв закінчити поняттям гідності.
Чому поняття гідності? Про нього нібито і так всі говорять… Революція гідності… Є люди, які приймають, є люди, які не приймають. Так от чому для мене воно важливе? Спочатку дуже просте визначення. Для мене гідність — це право не бути приниженим, право на неприниження. Чому воно цікаве як морально-етичне поняття? Бо воно є сумішшю двох етосів — аристократичного етосу і буржуазного етосу.
Буржуазний етос — це етос, з якого випливає оця «гра з позитивною сумою» тобто win-win situation. А що це таке — win-win situation, тобто ситуація перемоги обох сторін? Це фактично ситуація торговців. І велика революція в Європі відбулася теж навколо французької революції XVIII століття, це дуже добре простежується по текстах, коли раптом торговці кажуть: «Ми кращі, ніж вояки, ми кращі, ніж лицарі, тому що лицарі б'ються і вб’ють один одного — і нічого, а ми — домовимося і обміняємося.»
Головне — це поняття обміну.
І коли ми описуємо наш сучасний світ, в ньому дуже важливе французьке поняття commerce. Воно означає не тільки торгівлю, не тільки комерцію — це, власне, спілкування, де обидві сторони можуть виграти. І тому, наприклад, коли ми говоримо про XVIII століття, ми говоримо про Жан-Жака Руссо і його суспільний договір. Тобто навіть для такої людини, як Жан-Жак Руссо, який не дуже любив соціальні інституції, але для якого була важлива ця, насправді, комерційна метафора. Але в чому проблема буржуазного етосу?
Буржуазний етос каже: «Так, ми можемо бути в стосунках обміну і взаємного виграшу, але, в принципі, ми можемо продати все.» Проблема буржуазного етосу в тому, що він не бачить меж того, що ти можеш продати. І звідси ми можемо теж шукати моменти, що таке корупція і так далі. Що таке аристократичний етос і якраз поняття dignitas? Воно походить з давньоримського дискурсу, у якому не було ніяких прав людини. Але dignitas означає, що якщо ти, як аристократ, як воїн, щось здобув, ти його ніколи не віддаси. Якщо ти здобув славу, ти ніколи її не віддаси, якщо тебе хтось паплюжить, то ти або мстишся, або, якщо безвихідна ситуація, то закінчуєш життя самогубством. І це історія дуже багатьох римських патриціїв. Тобто, це історія невідємності — є щось таке, що ти не можеш продати.
Для мене, коли питають, що таке цінності, я відповідаю: «Цінності — це те, що не має ціни.» Хоча нібито однокорінні слова.
Але цінності — це те, що ти ніколи не продаси. І мені здається, що в понятті dignitas теж українська, давньоукраїнська дискусія, хто правий — Винниченко чи Липинський, народницька лінія чи аристократична лінія, Леся Українка з її дуже сильним аристократичним посилом чи її небіж «демонічний» Юрій Косач з великим демократичним посилом? Я вважаю, що це тільки може бути на поєднанні, тому що поняття dignitas — гідності, воно якраз і будується на цьому поєднанні. І я скажу, що dignitas скрізь у кризі, не тільки у нас. В цьому сенсі ми не є якимись варварами, не є якоюсь екзотикою. Я досі вважаю, що ми, порівняно з американським суспільством, досі кращі. Тому що американське суспільство тепер повністю поляризоване, британське суспільство повністю поляризоване, польське суспільство також. Ми скочуємося туди, тобто туди, де ми були у 2012 році, але є шанси, все ж таки, цього уникнути. Для мене ця поляризація — це фактично тріщина всередині суспільства і це те, що є не меншою загрозою, ніж зовнішній ворог.