Банди Шолтес – Ярославо, як і чому ти, досвідчена перекладачка, гарвардська PhD, —  вирішила подати заявку на резиденцію? А коли подала, як оцінювала свої шанси пройти? І як ти гадаєш – чому журі обрало тебе? Точніше, твою заявку.

Ярослава Стріха — Я схильна нагрібати дуже багато роботи, а потім сидіти за нею безвилазно і світу білого не бачити, тож заявка на резиденцію була, певною мірою, спробою поєднати любов до роботи з любов’ю до подорожей. Що може бути краще, ніж спеціально призначений для роботи час, у який при цьому інституційно вмонтовано знайомство з прекрасним містом і його прекрасними людьми? Тож коли Тетяна Терен, виконавча директорка Українського ПЕН, написала про літературну резиденцію, яку організовували ПЕН і Харківський ЛітМузей за підтримки Харківської ОДА, я не вагалася ні хвилини.

Тим паче, завдяки кільком щасливим випадковостям мої шанси пройти саме в ту мить були трохи кращими, ніж могли би бути в інший відтинок часу. По-перше, мені пощастило, бо легко було обґрунтувати, чому книжка, над якою працюю, цікава для читача. У той момент я перекладала «Розшифровку»  Кейт Аткінсон — найновіший роман прекрасної британської письменниці, що вже знайшла свого читача в Україні: скажімо, її дебютний роман «За лаштунками в музеї» в моєму перекладі здобув перемогу в номінації «Сучасна іноземна література в українському перекладі» на Best Book Award під егідою Львівського книжкового форуму 2018 року, а на Премії міста літератури ЮНЕСКО  її «Руїни бога» увійшли до короткого списку і отримали спеціальну відзнаку. По-друге, в Харківському літературному музеї саме проходила виставка про супергероїв – абсолютно чудова спроба розібрати, як працює супергеройський міф у різних його проявах, від чарівної казки до супергеройського коміксу. Учасники літньої резиденції протягом своєї резидентури мають підготувати лекцію, а я мала великий досвід роботи з коміксами. Отже, мене легко було вписати у музейний графік подій.

У мене тієї весни-літа був досить напружений графік (власне, в Харків я їхала просто зі Львова, де викладала на літній перекладацькій школі УКУ, заїхавши додому в Київ лише на кілька годин), тож не мала часу оцінювати свої шанси пройти, й навіть не хвилювалася б, якби не пройшла – це теж було б добре продовження особистої легенди, бо доти я ніколи не бувала в Харкові. Я читала багато харківських текстів, третина моєї дисертації заснована на харківських матеріалах, але в самому місті ніколи не була.

Отже, Харків існував для мене лише як літературний факт. Якби я й далі з ним розминалася в географії, це дало б приводи для подальших жартів: мовляв, хто ж не знає, що Харків — це вигадана локація, спеціальне місце, де розгортається дія української літератури? Ти в Ха-ха-харків хотіла? Ти б іще до Макондо квиток купила.

Але, звичайно, я безмежно тішуся, що вдалося розвіртуалізуватися з Харковом за таких сприятливих обставин.

Банди Шолтес – Коли я подавав заявку, то уявляв, якщо пройду і поїду у Харків на місяць, то як будуть проходити дні. Бо це ж як у анекдоті – не плутай туризм з еміграцією. Тобто провести три веселих насичених дня у Харкові це одне, а от цілий місяць, будні, це вже інше. Адже ж не можна писати з ранку до вечора. А як ти це уявляла? Чого очікувала від резиденції і від себе самої на резиденції?

Ярослава Стріха – У мене насправді добра третина життя минула в академічно-робочому туризмі й житті з валізи, від аспірантури на іншому континенті до літніх шкіл і конференцій по різних країнах – я дуже ціную цей формат, проміжний між туризмом і еміграцією, і досить затишно в ньому почуваюся. З одного боку, встигаєш обрости улюбленими прогулянковими маршрутами і прекрасними знайомствами. З іншого боку, не встигаєш познайомитися з менш приємними сторонами життя штибу черг у Київенерго. Звичайно, з часом перестаєш очікувати, що в новому місці оприявнишся собі якось радикально інакше – всі старі звички з тобою, але посеред інших прекрасних будівель і в товаристві нових чудових людей. Саме це й отримала.

Банди Шолтес – Розкажи, будь ласка, де ти жила, де гуляла, з ким пила каву і пиво, як проходив день і вечір.

Ярослава Стріха – Харків від початку виявився дуже щедрим на малоймовірні щасливі збіги. Перша квартира, в якій я мала жити, виявилася симпатичною  і цілком придатною для того, щоб, скажімо, переночувати кілька днів, але малопридатною для довготривалішої робочої резиденції: перший поверх з вікнами просто в котлован з активним будівництвом, відсутність письмового столу. Однак не встигла я почати шукати інші варіанти, як виявилося, що добре знайома волонтерка і співробітниця ЛітМузею, пані Ольга Різниченко, живе у тому самому будинку й має вільну квартиру (зі столом і вікнами значно вище), куди мене й переселили. Яка імовірність, що у місті-мільйоннику в саме тому будинку в тебе виявляться знайомі, готові покращувати тобі умови життя? Майже нульова імовірність. Так буває тільки в літературі – і в Харкові.

З мого нового житла відкривався краєвид на річку Лопань. Тихими вечорами було чути, як кумкають жаби. Далі тягнулися землі далекі й незвідані, й на тлі голубої безвісти літнього неба бовванів Держпром. Чи бодай мені, не-харків’янці, здавалося, що це Держпром, але я боялася спитати, бо це був би таки надміру літературний збіг – ще й отримати за вікном вид на головний архітектурний символ міста. Загалом, спитала аж останнього дня. Виявилося, таки Держпром.

І от вже починаючи з того першого дня місто не переставало бути щедрим – щоразу, як заходилося в кав’ярню, там сиділо якесь літературне товариство; люди, яких знаю з заходів по інших містах, виявлялися харків’янами; геть випадково вибрідалося саме на ті локації, до яких хотіла сходити; тощо, тощо. Тобто ранки були відведені для роботи, а після того починалося знайомство з містом.

 

Банди Шолтес – А які відкриття для себе ти зробила у Харкові? Чи сталося щось таке, чого ти ніяк не очікувала чи, може, навпаки – не сталося того, на що розраховувала?

Ярослава Стріха – Я уявляла лише найпопулярніші локації Харкова (умовно кажучи, Будинок Слово і Держпром), тож відкриттям стало буквально все. Скажімо, я жила у просто казковому, але нетуристичному районі, куди сама б напевно не дійшла, а він завоював моє серце прекрасним поєднанням модернізму, старих хаток, постіндастріалу і клаптів дикої природи.

Чого не сталося? На жаль, не зібралася викроїти часу і з’їздити в Пархомівський художній музей, дуже цікавий – але, зрештою, якісь локації потрібно залишити на майбутнє, щоб був привід повернутися.

Банди Шолтес – З власного досвіду знаю, що писати і перекладати десь у дорозі чи у новому місці чи місті зовсім не те чи не зовсім те, що дома. Як місто і події того місяця вплинули на процес роботи над перекладом?

Ярослава Стріха – Мені прекрасно працюється в потягах, кав’ярнях, де завгодно, тож резидентура не внесла суттєвих змін до процесу перекладу. Однак можливість одомашнити інше місто й обжити його, як своє, безперечно, збагачує життєвий досвід, навіть якщо не змінює робочого графіку.

Банди Шолтес – Як щодо нових знайомств, контактів, відкриттів?

Ярослава Стріха – Я заочно й від знайомих знала, що Харківський літературний музей – це прекрасні люди, але не уявляла, наскільки. Його команда (особливо в особі кураторки резиденції Тетяни Пилипчук і піарниці й проєктної менеджерки Лідії Калашнікової) дуже щедро ділилася своїм часом, гостинцями, краєвидами й історіями міста – без них ця резиденція не була б і наполовину такою прекрасною. А ще вони створюють неймовірні виставки, які не лише інформують відвідувачів, а й змушують їх поставити собі непрості запитання: скажімо, їхня виставка про цензуру розповідає про знищення української культури у 30-ті, але не спиняється на цьому історичному вимірі. Нас, відвідувачів, запрошують поміркувати, у яких царинах ми самі вважаємо цензуру прийнятною, і як ми самі могли б вибудовувати баланс між свободою і конформністю/безпекою/своєю версією моралі. Загалом, коли карантин закінчиться, готова їздити в Харків на їхні виставки.

Банди Шолтес – В наші дні є актуальною проблема захисту авторських прав, а також функція творчих спілок. У цій сфері вагомою для українського літпроцесу є діяльність ПЕН-клубу. Яку роль, на твою думку, відіграє ПЕН у питаннях захисту прав людини, включенні України у світовий культурний контекст. А ще – чи не думала ти вступити до українського ПЕН-клубу?

Ярослава Стріха –  Останні роки, які побачили глобальний злет популізмів і наростання ксенофобних настроїв у багатьох країнах, а також останні місяці (з ізоляцією, тривогами, економічною кризою і кризою довіри до експертного середовища) вчергове продемонстрували, з одного боку, важливість культури, і то культури дуже різної, а з іншого боку – її колосальну вразливість. Культура втішає (урешті, ніхто не каже “подивлюсь-но я новини, щоб заспокоїтися й відвести душу” – зате багато хто з цією метою поринає в літературу чи кіно, про що свідчать і зміни в жанровій структурі попиту на книжки: частка художньої літератури зросла), культура створює майданчики для діалогу і пошуку спільного досвіду, культура єднає спільноти, культура зберігає історичну спадщину і стає фундаментом ідентичностей; тощо, тощо. З іншого боку, бачимо, що чинна влада вважає культуру маргінальним явищем, яке якщо й заслуговує на фінансову підтримку в умовах кризи, то хіба що за залишковим принципом. Це нагадує нам про важливість горизонтальних зв’язків у культурній спільноті й роль громадських організацій – і нагадує ще раз подякувати тим, хто здавна виконує важливу роль у формуванні культурного поля, зокрема ПЕНу. Український ПЕН за довгі роки своєї діяльності ініціював цілу низку дуже важливих проектів – скажімо, (1) ґрантову підтримку перекладів Олега Сенцова різними мовами, ще коли митець був за ґратами: це давало змогу привернути увагу міжнародної спільноти до проблеми політв’язнів і допомагало натиснути на російський режим, щоб звільнити бранця; (2) літературні читання “Мереживо”, в межах яких чільні українські літератори мандрували меншими містечками, де навіть не конче є книгарні, і популяризували читання у просторі, яке в плані культурного досвіду давно покинуто напризволяще; (3) посилення важливих голосів і форм діалогу - скажімо, ПЕН виступив співзасновником премії імені Юрія Шевельова за есеїстику і премії імені Георгія Ґонґадзе у царині журналістики, які допомагають привернути увагу читача до низки цікавих висловлювань і проектів. Список можна продовжувати. Інакше кажучи, ПЕН підтримує багато дуже потрібних ініціатив, від програми перекладів до розбудови культурної інфраструктури у провінції, й у кризові роки важливість таких кроків тільки посилюється. Вступити в ПЕН не думала, бо я не дуже пристосована до групових форм діяльності, але для мене великою честю було стати частиною цієї довгої історії в іпостасі учасниці Харківської літературної резиденції.

Банди Шолтес – А чи могла би ти назвати, будь ласка, кілька речей чи подій, які найбільше запам’яталися. Щось таке, що ти згадуєш одразу, коли чуєш слово «Харків»?

Ярослава Стріха – (1) Будинок Слово вже згадувала, це неминуче. (2) Підвал, де дислокується дитяча художня студія Aza Nizi Maza, населений фантастичними роботами і дивозвірами – на нього також вибрела абсолютно випадково. (3) Модерністські ліпнини з драконами, саламандрами й іншими дивоглядами. (4) Сюрреалістичний у своєму масштабі кітч парку Горького. (5) Тихі дворики районів, які, як мене запевняли, є реальним прототипом жаданівського Межиріччя – і самі річки. (6) Харківський літературний музей – останній у списку, але далеко не останній за важливістю в моєму серці.

Банди Шолтес – Ну і ще таке, може трохи банальне, але, думаю, твоя відповідь стане у пригоді тим, хто стануть резидентами цього року. Що б ти їм порадила, а чого б, навпаки, не радила?

Ярослава Стріха – Казати «так»: «так» поїздкам за місто, «так» новим забігайлівкам і наливайкам, «так» безцільним блуканням. Урешті, заморитися за роботою ви завжди встигнете, в умовах економічної кризи майбутнє непередбачуване, але ці прекрасні досвіди і радісні спогади залишаться з вами.