“Город. Я безумно люблю город” (© Хвильовий). 

Цим маршрутом нас веде Микола Хвильовий. Але це не про місто очима Хвильового.  Це про наше бачення – про памʼять місця, про стале і змінне, про те, які змісти заховались у неочевидному. І про те, що завдяки всім нам Хвильовий і досі живе в Харкові – маршрут складається з 13 чекінів Хвильового. 

Майдан Конституції

Самісінький центр. Старий. Історичний. Можна сказати, що звідси все починалось. Мабуть, тому кожна влада хотіла тут по-своєму відмітитись. 

Тут у ХІХ столітті під стіною Харківської фортеці харківський полковник Григорій Єрофійович Донець-Захаржевський звів камʼяний собор у стилі українського бароко, розбудований до монастиря (сьогодні вважається найстарішою спорудою Харкова). А площу називали Ярмарковою через щорічний масштабний Успенський ярмарок, що проводився тут упродовж 200 років. На протилежному боці площі замість деревʼяного храму побудували в 1770-ті барокову Свято-Миколаївську церкву. А поряд, після руйнування валів і ровів фортеці, виникла Миколаївська площа. 

На початку ХІХ століття місцеве дворянство, яке було вже під сильним впливом політичної традиції Російської імперії, звело на Миколаївській площі будівлю Дворянського зібрання – для виборів до свого дворянського ком’юніті, роботи дворянської опіки, проведення балів, імператорських відвідин. У тому ж ХІХ столітті стару барокову Свято-Миколаївську церкву розібрали, щоб звести великий собор у російсько-візантійському стилі. 

У 1917 році в Харкові недовго була Українська Народна Республіка, і Дворянське зібрання на короткий час стало Українським будинком. Саме тут у грудні 1917 року після так званого “Всеукраїнського з’їзду рад” відбулось проголошення радянської влади в УНР, Харків оголошено столицею, а в будинку розмістився радянський уряд – ВУЦВК. Згодом площі дали імʼя харківського більшовика Мойсея (Якова) Тевелєва, вул. Сумській – німецького комуніста Карла Лібкнехта. А в Покровському монастирі розмістили Церковно-історичний музей, пізніше – Музей українського мистецтва, пізніше – Історичний музей.

Ще в 1920 році Микола Фітільов (майбутній Хвильовий) під псевдонімом Дядько Микола дописує в харківську газету “Селянська біднота” фейлетони і байки в дусі Дємʼяна Бєдного. В тому ж 1920-му пише вірш “Я тепер покохав город…”, а в 1921-му переїжджає з Богодухівщини до Харкова. За спогадами Валерʼяна Поліщука, спочатку письменник мешкав у готелі “Астраханський”, що знаходився на площі Тевелєва поряд із будівлею ВУЦВК. У 1921-му виходять його поема “В електричний вік” та поетичні збірки “Молодість”, “Досвітні симфонії”, наступного року – перша прозова збірка новел “Сині етюди”. Всі твори – під псевдонімом Микола Хвильовий. Письменник стає одним із беззаперечних лідерів покоління 1920-х. 

Це був не перший приїзд Фітільова до Харкова: в його автобіографії є згадка про те, що в 21 рік його відправили на фронт Першої світової з харківських Ващенковських казарм, а в 1917-му він працював у бараках Паровозобудівельного заводу – спочатку санітаром, а потім у канцелярії (як “знавець української мови”). 

Довкола площі Тевелєва містилося кілька державних та приватних видавництв (певний час там було й ДВУ). Це був період нової економічної політики, коли ще могли існувати комерційні видавництва, коли в місті ще відчувалась ярмарковість з її ідеєю взаємовигідного обміну. Ще були підприємництво, дієвість, воля. І саме з цієї колишньої Ярмаркової площі  в 1920-х роках починався знаменитий Літературний ярмарок – так тогочасні харківські письменники назвали фрагмент вулиці від площі до Державного видавництва України (Лібкнехта, 31). Більше про Літературний ярмарок – чекін 6.

У 1930-му знищили споруду Свято-Миколаївського собору, щоб звільнити місце для трамвайних колій. У 1934 році Харків утратив статус столиці. У споруді ВУЦВК відкрився Палац піонерів, який оформлював знаменитий Василь Єрмілов. Ця споруда не пережила Другої світової війни. Площа з 1975 року довгий час носила назву “Радянська”, на місці споруди в 1975 році зʼявився монумент проголошенню радянської влади в Україні, який одразу прозвали “пʼятеро виносять холодильник (шафу) з ломбарду” – за його композиційне рішення й розташування біля ломбарду. 

Монумент було декомунізовано в 2015 році,  на майдані поставили памʼятник Незалежності “Україна, що летить” (за спостереженнями харківʼян, так тодішній мер Геннадій Кернес відзначив свою перемогу на виборах). Історичний музей перемістився в споруду ломбарду, а Покровський знову став монастирем (московського патріархату).

Цей майдан у старому центрі Харкова впродовж усієї його історії намагались промаркувати ті, хто вважав себе господарями міста. 

Навесні 2022 року сюди долітали російські артилерійські снаряди, але значних пошкоджень не завдали. 

Символічна мова

Залізобетонне намисто довкола дерева – це про нашу міць і слабкість, про наше єднання – і вимушене, і за згодою; про те, що місто – це унікальне явище, яке виникає як результат звʼязаності різних його елементів. Як і кожне намисто, наше має свою символічну мову, де трава символізує степ, прапор – владу, стіна – фортецю, воронка – порожнечу, терези – ярмарок і взаємовигідну взаємодію, череп – смерть, книга – науку та освіту, колючка – несвободу, пташка – свободу, труба – промисловість, долоня – контакт і підтримку, квітка – життєву силу, сльоза – скорботу. І серед усіх цих символів обовʼязково є людина. Можливо, Хвильовий. 

“Город. Я безумно люблю город” (© Хвильовий). 

Цим маршрутом нас веде Микола Хвильовий. Але це не про місто очима Хвильового.  Це про наше бачення – про памʼять місця, про стале і змінне, про те, які змісти заховались у неочевидному. І про те, що завдяки всім нам Хвильовий і досі живе в Харкові – маршрут складається з 13 чекінів Хвильового. 

Соборний узвіз

Звідси видно місце першого масового поселення мешканців майбутнього міста, які всередині ХVІІ століття облаштувались тут, за річкою. Коли будували Харківську фортецю, узвіз став однією з перших вулиць міста. А ще тут у 1726 році відкрили Харківський колегіум – важливу для міста школу, що фактично започаткувала освітні традиції Харкова. Забезпечення школи кілька  десятиліть здійснював Покровський монастир. У цьому колегіумі 10 років з перервами (з 1759 по 1769) викладав український філософ Григорій Сковорода. Саме тут він навчав молоде шляхетство Харківської губернії, як знайти свій шлях до щастя через самореалізацію. І тут використовував свою систему оцінювання, даючи гострі оригінальні формулювання щодо здібностей студентів. 

Уже в ХІХ столітті тут розбудували торговельні лавки, а потім і великий торговельний центр – пасаж Пащенка-Тряпкіна (пізніше – Старий пасаж). Колегіум перетворився на Харківську духовну семінарію. Узвіз отримав назву Купецький, або Пащенківський. 

Більшовики відразу почали маркувати Харків своїми назвами. Так, узвіз присвятили революціонеру-народнику Халтуріну, а Університетська вулиця, на яку виходить узвіз, стала вулицею Вільної Академії, оскільки університет, що був на цій вулиці, перейменували у Вільну академію теоретичних знань (педагогічних наук). У Старому пасажі виділили приміщення видавництву організації УТОДІК (Українське товариство драматургів і композиторів). Директором УТОДІК був драматург Микола Куліш, друг і однодумець Миколи Хвильового. І там же розмістилась редакція журналу ВАПЛІТЕ (Старий пасаж, ч. 28–29). 

“Вільна академія пролетарської літератури” (ВАПЛІТЕ). Хвильовий не випадково так назвав свою першу офіційну літературну організацію, засновану наприкінці 1925 року. Не тільки тому, що вона знаходилась майже на вулиці Вільної Академії. 

Це був час початку великої літературної дискусії – про шляхи розвитку української літератури. Микола Хвильовий задавав напрямок і тренди цієї дискусії, роблячи ставку на оригінальність та інтелектуальність української культури (тому й назва його організації – вільна академія). У своїх памфлетах він сформулював проблемні для нашої культури пункти, серед яких провінційність і залежність від російської культури, звідси – власна “батьківщинна темрява”, що підживлює графоманство. Один із памфлетів Хвильовий так і назвав – “Україна чи Малоросія?” (щоправда, партія більшовиків тоді заборонила текст до друку). Мотто письменників кола Хвильового – “Геть від Москви! Дайош Європу!” – теж могли сформулювати під впливом його ідей триматись подалі від російської культури й більше орієнтуватись на європейське мистецтво. Наші письменники 1920-х спробували прокреслити червоні лінії розмежування між українською і російською культурами, пропонували сприймати культуру сусіда як іноземну й вибудовували стратегії розвитку власної, виходячи з цієї ідеї. Це була деколонізація “по-дорослому”. Більшовики примусили ВАПЛІТЕ “саморозпуститись” у січні 1928 року. 

Споруда Старого пасажу не пережила Другої світової війни. У 1950-х тут створили Терасний сквер, у якому біля фонтану в 1992 році встановили памʼятник Григорію Сковороді. У 2009-му узвіз отримав назву Соборний – на честь головних соборів упц мп Благовіщенського та Успенського, а сквер – Покровський. 

«БОГ богатому подобен Фонтану, наполняющему различные сосуды по их вмѣстности. Над Фонтаном надпись сїя: "НЕ РАВНОЕ ВСѢМ РАВЕНСТВО". Льются из разных трубок разные Токи в разные Сосуды, вкруг Фонтана стоящїе. Меншїй сосуд менѣе имѣет. Но в том равен есть большему, что равно есть полный. И что глупѣе, как равное равенство, которое Глупцы в Мїр ввесть всуе покушаются?

Г. Сковорода. Разговор, называемый Алфавит, или Букварь Мира

Григорій Сковорода сьогодні був би успішним коучем (якби захотів). І, можливо, через його ідеї ми можемо краще зрозуміти себе й точніше розказати про себе іншим. 

Символічна мова

Залізобетонне намисто довкола дерева – це про нашу міць і слабкість, про наше єднання – і вимушене, і за згодою; про те, що місто – це унікальне явище, яке виникає як результат звʼязаності різних його елементів. Як і кожне намисто, наше має свою символічну мову, де трава символізує степ, прапор – владу, стіна – фортецю, воронка – порожнечу, терези – ярмарок і взаємовигідну взаємодію, череп – смерть, книга – науку та освіту, колючка – несвободу, пташка – свободу, труба – промисловість, долоня – контакт і підтримку, квітка – життєву силу, сльоза – скорботу. І серед усіх цих символів обовʼязково є людина. Можливо, Хвильовий. 

“Город. Я безумно люблю город” (© Хвильовий). 

Цим маршрутом нас веде Микола Хвильовий. Але це не про місто очима Хвильового.  Це про наше бачення – про памʼять місця, про стале і змінне, про те, які змісти заховались у неочевидному. І про те, що завдяки всім нам Хвильовий і досі живе в Харкові – маршрут складається з 13 чекінів Хвильового. 

Старий університетський комплекс

Університет у Харкові виник з ініціативи харківського громадського діяча Василя Каразіна і на благодійні кошти місцевої еліти. Є думка, що сам Каразін як особистість сформувався під впливом Григорія Сковороди, він зустрічався з філософом в останні роки його життя.

Розмістили новий навчальний заклад у центрі міста – у генерал-губернаторському будинку, збудованому в 1770-х роках, та кількох спорудах поряд. Пізніше було зведено нові будівлі, в яких помістили університетську  бібліотеку, церкву Св. Антонія, актову залу, обсерваторію тощо. Сьогодні комплекс будівель Харківського університету є памʼяткою історії, архітектури та містобудування національного значення (споруди 12, 14, 16, 23, 27 по вул. Університетській). 

Відкритий як Імператорський Харківський університет у 1805 році, навчальний заклад мав непросту історію стосунків з імперією. З часу заснування університет мав широку автономію, швидко і якісно розвивався як освітній та науковий центр, що дозволило йому стати містоутворюючою інституцією. Кількість студентів зростала, відкривались нові факультети. Оформлювався ще один образ Харкова як “міста студентів”. Уже за 15 років центральна влада суттєво обмежила його управлінські свободи, які лише частково вдалось повернути в 1860-х роках. Наприкінці ХІХ століття новий університетський статут знову посилює залежність університету від урядової влади, яка бачить його не як центр розвитку науки, нових ідей, а як освітній заклад, що обслуговує імперську бюрократичну систему. Тим не менш, завдяки потужним науковцям, у тому числі іноземним, Харківський університет розвивався як наукова інституція. Російськомовні університетські гуманітарії започатковували вивчення локального україномовного фольклору та етнографічні студії. 

Під час визвольних змагань серед університетської професури були як проросійськи налаштовані, так і прихильники українізації. Більшовики  реорганізували університет у Вільну академію теоретичних знань (1920–1921), Харківський інститут народної освіти (ХІНО, 1921–1930) і ще кілька освітніх закладів. Відновили Харківський державний університет у 1932–1933 роках. 

Хвильовий не мав університетської освіти, а по вулиці Вільної Академії, де знаходився перетворений з імператорського університету Харківський інститут народної освіти (що перед тим рік носив назву Вільна академія теоретичних знань), всередині 1920-х ходив часто – у власну Вільну академію пролетарської літератури (чекін 2). А в ХІНО в той час навчався в майбутньому відомий лінгвіст Юрій Шевельов, який уже в еміграції буде багато писати про Миколу Хвильового, докладаючи зусиль для його захисту в українських емігрантських колах. 

Юрій Шевельов народився в Харкові в 1908 році в родині русифікованих етнічних німців. У 1931 році він закінчив ХІНО. За спогадами, у 1920-х, в розпал українізації, Шевельов обрав свою українську ідентичність і вже ніколи їй не зраджував. Кандидатську дисертацію захистив, коли ХІНО знову став університетом. Там же і працював до 1943 року – виїзду до Німеччини. Шевельов ніколи не сприймав радянську владу, на початку 1940-х був під наглядом НКВС, тому не евакуювався з університетом і залишився під окупацією. Розуміючи високу ймовірність репресій після повернення більшовиків, Шевельов виїхав за кордон, де зробив блискучу наукову карʼєру в Гарвардському та Колумбійському університетах. В одній зі своїх визначальних наукових праць Шевельов довів хибність радянської мовознавчої теорії про спільне походження української, білоруської та російської мов.  

Харківський університет пережив Другу світову війну в евакуації спільно з Київським університетом. Тепер основні університетські будівлі містяться на площі Свободи. А Юрій Шевельов є почесним професором Харківського національного університету.

На Університетській до сьогодні залишається старий корпус Центральної наукової бібліотеки. А зведений у ХІХ столітті корпус університету з бібліотекою, обсерваторією, актовою залою й університетською церквою по ІІ Світовій війні перетворили на кінотеатр “Піонер”, який згодом перейменували на “Юність”. В 1990-х кінотеатр закрили, а споруда стала Українським культурним центром “Юність”. Саме тут у 1999 році Харківський ЛітМузей, харківський театр “Арабески” і Сергій Жадан провели всеукраїнський літературний фестиваль “Апокаліпсис почнеться звідси”. 

У березні 2022 року через російську ракетну атаку університетська бібліотека – памʼятка історії, архітектури та містобудування національного значення – залишилась без вікон та унікальних вітражів. 

Символічна мова

Залізобетонне намисто довкола дерева – це про нашу міць і слабкість, про наше єднання – і вимушене, і за згодою; про те, що місто – це унікальне явище, яке виникає як результат звʼязаності різних його елементів. Як і кожне намисто, наше має свою символічну мову, де трава символізує степ, прапор – владу, стіна – фортецю, воронка – порожнечу, терези – ярмарок і взаємовигідну взаємодію, череп – смерть, книга – науку та освіту, колючка – несвободу, пташка – свободу, труба – промисловість, долоня – контакт і підтримку, квітка – життєву силу, сльоза – скорботу. І серед усіх цих символів обовʼязково є людина. Можливо, Хвильовий. 

“Город. Я безумно люблю город” (© Хвильовий). 

Цим маршрутом нас веде Микола Хвильовий. Але це не про місто очима Хвильового.  Це про наше бачення – про памʼять місця, про стале і змінне, про те, які змісти заховались у неочевидному. І про те, що завдяки всім нам Хвильовий і досі живе в Харкові – маршрут складається з 13 чекінів Хвильового. 

“Стрілка” і Павлівський майдан 

На сленгу “стрілка” (“забити стрілку”) означає “призначити зустріч”. “Стрілкою” харківʼяни назвали сквер, де зустрічаються дві харківські річки – Харків і Лопань. Ми звикли вести історію Харкова від ХVІІ століття, коли Слобожанщина активно заселялась вихідцями з Гетьманщини. Але колись тут був фронтир, контактна зона – місце зустрічі словʼянських (із заходу) і іранських та тюркських (зі сходу) племен. Саме тому, на думку деяких дослідників історії Слобожанщини, значна частина назв регіону – тюркські: Охтирка, Балаклія, Ізюм і також – Харків. У часи залюднення Слобожанщини осіле населення  поступово витісняло кочівників. 

Харківську фортецю навряд чи можна назвати зразком міцних оборонних укріплень. Воєводи чи представники влади часто виявляли тут багато порушень вимог фортечного будівництва: від не досить міцних дерев’яних укріплень і рідкого частоколу до дороги, яку зробили монахи Покровського монастиря задля полегшення своєї господарської діяльності на місці башти, що зруйнувалась. Та й одразу після завершення будівництва оборонних укріплень козаки почали прокладати дорогу на Тор (фортеця на території сучасного м. Слов’янськ), щоб їздити по сіль і вести торгівлю.

Харків був більше про відкритість і контакт, обмін і торгівлю. Може, тому в місто легко вписатись приїжджим – через традиції місцевих постійно контактувати з іншими.

У ХVІІ столітті тут, укріпленим валом, закінчувалась Харківська фортеця. Фортеця перестала існувати  наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ століття, і ці землі стали забудовуватись. Оскільки візуально існування фортеці зараз у місті не дуже проявлене, можна все ж уявити її розташування через сучасні об’єкти. Зокрема, залишки фортечних валів можна побачити в місці розташування корпусів Української інженерно-педагогічної академії. Будівля Покровського собору – єдине, що залишилось від забудови фортеці ХVІІ століття. 

У 1911–1912 роках, коли площа ще називалась Торговою, тут за проєктом архітектора Б. Корнієнка почали зводити прибутковий будинок у стилі українського модерну – з бюстом Т. Шевченка в ніші фронтону. Сьогодні найчастіше його називають БТІ, оскільки в ньому довгий час містилась ця установа. А тоді, під час будівництва, міське земство викупило цей будинок під готель для селян, які приїжджали на харківські ярмарки. Споруду так і назвали – “Селянський будинок земства”. 

Більшовики були зацікавлені у наверненні українських селян в ідеї комунізму, тому на початку 1920-х років споруда залишилась готелем для селян – “Селянським будинком”, тільки тепер уже для партійних активістів та радянських функціонерів. За задумом партійного керівництва, це мав бути осередок індустріалізації села – з музеєм, прокатним пунктом, агрономічним та ветеринарним консультативними пунктами. Площу назвали на честь німецької революціонерки Рози Люксембург і поставили їй тимчасовий памʼятник. 

У Селянському будинку в 1922 році виділили приміщення літературній організації – спілці селянських письменників “Плуг”, яку очолював Сергій Пилипенко. Українські письменники отримали розкіш проводити свої літературні читання в просторій залі на 200 людей на першому поверсі споруди. На “плужанських понеділках” головував “папаша” Сергій Пилипенко. Виступали не тільки “плужани” – письменники з інших літературних організацій теж приходили “перевірити свої твори на “масі”, оскільки це було єдине приміщення, доступне для творчих подій українських письменників. Хвильовий читав тут свою новелу “На глухім шляху”, після чого слухачі ще довго  цитували його: “А сосни гудуть, гудуть. Чого так сосни гудуть? Ах ви, сосни мої, азіятський край!” Але найбільше публіка любила “короля тиражів” Остапа Вишню та “улюбленця робфаківок” Володимира Сосюру: “Одного разу Сосюра читав ліричного вірша, у якому був такий рядок: Я такий ніжний, ніжний... Хтось із слухачів продовжив: – Штани в мене білі, білі... (Це було улітку і Сосюра на вечорі був у білих штанах)” (О. Корж). 

Сам Сергій Пилипенко на початку 1920-х жив у готелі Селянського будинку. За припущенням Григорія Костюка, після переїзду до Харкова Микола Хвильовий мешкав там само. Також Хвильовий на цьому майдані заходив до готелю “Асторія”, де містилась редакція видавництва “Червоний шлях” і де іноді збирались члени неформального обʼєднання “Урбіно”, яке згодом перетвориться на ВАПЛІТЕ. Саме тут виникали ідеї щодо необхідності деколонізації української культури.

Під час німецької окупації площі повернули назву Павлівська, а в будинку номер 4 розмістили відділ нацистської пропаганди. Сюди в 1942 році приїхав працювати видатний науковець, письменник-інтелектуал Віктор Петров (В. Домонтович, В. Бер). Він видавав часопис “Український засів”, і тільки після закінчення Другої світової війни стало відомо, що Петров був таємним агентом радянської розвідки.  

У 1995 році у сквері “Стрілка” відомий харківський художник Павло Маков  хотів установити свій знаменитий “Фонтан виснаження”, який у 2022 році експонувався на Венеційському бієнале. 

У 2022 році сюди “прилетіло” – російська ракета поцілила в дорогу в центрі майдану. 

Символічна мова

Залізобетонне намисто довкола дерева – це про нашу міць і слабкість, про наше єднання – і вимушене, і за згодою; про те, що місто – це унікальне явище, яке виникає як результат звʼязаності різних його елементів. Як і кожне намисто, наше має свою символічну мову, де трава символізує степ, прапор – владу, стіна – фортецю, воронка – порожнечу, терези – ярмарок і взаємовигідну взаємодію, череп – смерть, книга – науку та освіту, колючка – несвободу, пташка – свободу, труба – промисловість, долоня – контакт і підтримку, квітка – життєву силу, сльоза – скорботу. І серед усіх цих символів обовʼязково є людина. Можливо, Хвильовий. 

“Город. Я безумно люблю город” (© Хвильовий). 

Цим маршрутом нас веде Микола Хвильовий. Але це не про місто очима Хвильового.  Це про наше бачення – про памʼять місця, про стале і змінне, про те, які змісти заховались у неочевидному. І про те, що завдяки всім нам Хвильовий і досі живе в Харкові – маршрут складається з 13 чекінів Хвильового. 

Майдан Героїв Небесної Сотні

Слобідська Україна називається так за типом поселення – слобода, і часто в образних трактовках повʼязується з наявністю вольностей, свободи, що вплинули на характер місцевого населення. Такі вольності, але насамперед економічні, в цьому регіоні дійсно були. Слобода – це поселення, при заснуванні якого власник землі звільняв поселенців від податків і повинностей на певний термін (до 30 років), тому що був зацікавлений у залюдненні цих територій. Оскільки малозаселені території, з яких сформується згодом історико-етнографічний регіон Слобожанщина, були сферою конфліктів та інтересів одразу трьох сторін – Речі Посполитої, Московського царства, Кримського ханства, слободи стали ефективнішим, ніж фортеці, способом залюднення території.

До Хвильового тут була одна зі знаменитих харківських слобід – Захарківська слобода. Майже по самому майдану проходив фортечний вал і був вʼїзд до Харкова. Московська дорога проходила між двома площами –  Михайлівською (за назвою церкви, яка тут розташовувалась), що виникла наприкінці ХVІІІ століття, та Воскресенською або неофіційно Сінною (тут велась торгівля фуражем).  На початку ХІХ століття базар звідси перенесли на Благовіщенську площу, а на частині Михайлівської в 1832 році зробили плац-парадне місце. Тут також стали проводити Великодні гуляння. Місцевість поступово ставала популярною рекреаційною зоною – районом міських розваг. 

На початку ХХ століття площа (тоді вже Скобелевська) тісно пов’язана з місцями проживання та роботи Миколи Міхновського.  Будинок № 9, де жив Міхновський, знищено в 2022 році прямим влучанням російської ракети.

На цій же площі в 1902 році було завершено зведення будівлі судових установ (за проєктом  архітектора Бекетова). У 1917–1921 роках у ній розміщувались воєначальники Червоної армії під час  воєнних дій щодо захоплення влади в Україні. Будівлю знищено у 2022 році влучанням російської ракети.

З 1919 до 2015 рр. майдан носив ім’я радянського військового діяча Миколи Руднєва, який був тут похований. У 2015 році  на хвилі декомунізації його пам’ятник знищили невідомі особи, а місцева влада лише постфактум створила розпорядження про його демонтаж. Того ж року площа Руднєва була перейменована на майдан Героїв Небесної Сотні. 

А щодо Хвильового, то він міг тут бувати у свого друга, українського драматурга Миколи Куліша, який переїхав до Харкова в серпні 1925 року і оселився в мешканні в інтернаті для підлітків на Михайлівській площі, 19, кв. 13 (де і прожив до 1930 року – до переїзду в будинок “Слово”).

Символічна мова

Залізобетонне намисто довкола дерева – це про нашу міць і слабкість, про наше єднання – і вимушене, і за згодою; про те, що місто – це унікальне явище, яке виникає як результат звʼязаності різних його елементів. Як і кожне намисто, наше має свою символічну мову, де трава символізує степ, прапор – владу, стіна – фортецю, воронка – порожнечу, терези – ярмарок і взаємовигідну взаємодію, череп – смерть, книга – науку та освіту, колючка – несвободу, пташка – свободу, труба – промисловість, долоня – контакт і підтримку, квітка – життєву силу, сльоза – скорботу. І серед усіх цих символів обовʼязково є людина. Можливо, Хвильовий. 

“Город. Я безумно люблю город” (© Хвильовий). 

Цим маршрутом нас веде Микола Хвильовий. Але це не про місто очима Хвильового.  Це про наше бачення – про памʼять місця, про стале і змінне, про те, які змісти заховались у неочевидному. І про те, що завдяки всім нам Хвильовий і досі живе в Харкові – маршрут складається з 13 чекінів Хвильового. 

Театральний сквер

Це територія, де проходив рів і вал форштадту фортеці. В історії цього місця добре простежується одна з визначальних рис міста – толерантність до культури іншого, що сприяє мультикультурності, але часом не убезпечує від експансії. 

Харків мав і має поліетнічний склад населення. Життя на фронтирі, розвиток торгівлі, заснування університету – все це поступово збагачує населення міста представниками різних етносів. Упродовж історії Харкова важливу роль у його розвитку відіграли, зокрема, німці. Вони фіксуються в місті з ХVІІІ століття, а особливо активним стало їх переселення до Харкова на початку ХІХ століття, у звʼязку із заснуванням університету. 

На початку ХІХ століття виникла  вулиця Німецька (сучасна назва – Сковороди). А на нинішній вулиці Гоголя була лютеранська кірха, збудована німецькими переселенцями в 1830 році. На початку ХХ століття її знесли, натомість побудували нову, яка простояла до кінця 1950-х років. 

Театральний сквер був закладений у другій половині ХІХ століття між вулицями Сумською та Сковороди (тоді Німецька, згодом Пушкінська). На початку ХХ століття у сквері з’явилися пам’ятники, спочатку Олександру Пушкіну (у 1899 році на сторічний ювілей з боку вул. Німецької, яку якраз тоді ж і перейменували в Пушкінську), а через кілька років – Миколі Гоголю (з боку вул. Сумської). Через кілька місяців після відкриття у травні 1904 року пам’ятник Пушкіну спробували підірвати, але вибухом пошкодило тільки постамент. Організаторами й виконавцями підриву стали учасники підпільної групи “Оборона України”, створеної на базі Української народної партії з ініціативи харківського адвоката Миколи Міхновського. До того, у 1902 році, Миколою Міхновським у Харкові була заснована Українська народна партія, яка перша серед українських політичних партій мала в програмі ідею самостійності України. 

УНП як перша українська націоналістична партія, а також раніші події: початок національного відродження першої половини ХІХ століття, створення та діяльність таємної самостійницької політичної організації “Братство тарасівців” кінця ХІХ століття, які безпосередньо відбувались у Харкові чи завдяки харківцям, – усе це підважує штучно створений стереотип про виключно російський культурний і політичний вплив у місті. 

Сквер знаходиться фактично в центрі частини Сумської вулиці, яка в 1920-х роках називалась “Літературним ярмарком” – через концентрацію літературних установ та улюблених місць відпочинку письменників. Це одна з найважливіших локацій 1920-х. Навпроти скверу – Харківський драматичний театр ім. Шевченка, який у 1920-х називався “Березіль” через переїзд до нього в 1926 році театру Леся Курбаса. На Сумській, 5 містилась знаменита кавʼярня “Пока” – своєрідний письменницький коворкінг 1920-х. “Пока” – неформальна назва від кондитерської родини Пок, а офіційно вона називалась “Красный кондитер” (емблему розробляв Василь Єрмілов). На Сумській, 13, на базі націоналізованих більшовиками виробничих потужностей газети “Южный край”, розмістились редакції численних новостворених газет, у тому числі “Вісті ВУЦВК” (на чолі з Василем Елланом-Блакитним) та “Селянська правда” (Сергій Пилипенко). Тут же нагорі, у домовій церкві колишнього власника газети Йозефовича,  відбувались перші літературні вечірки 1920-х і фактично зароджувався “червоний ренесанс” української культури. Закінчувався “Літературний ярмарок” спорудою ДВУ – Державного видавництва України (не збереглась). Неподалік, на Римарській, 19, у прибутковому будинку Ржепішевського, розмістилась письменницька комуна – мешкання отримали українські культурні діячі, серед яких був і Микола Хвильовий. А поряд із цим будинком на Римарській був Оперний театр (тепер – філармонія), де в 1930 році відбувся судовий процес над українською інтелігенцією – процес Спілки визволення України (сфабрикований більшовиками). 

У 1950-х лютеранську кірху було знищено і на її місці звели житловий будинок, на першому поверсі якого, завдяки харківському поету Борису Котлярову, в часи “відлиги” (1963 р.) було відкрито книгарню “Поезія”. Спершу тут продавали тільки поетичні збірки (пізніше книгарня орієнтувалася також більше на поезію). Щоб забезпечити асортимент, продавчині забрали з інших крамниць увесь “неліквід” (нерозпродану поезію), і в перший же день ці книги було розпродано. Книгарня стала своєю для російськомовних харківських поетів. Майже всі вони виступали тут: Борис Чичибабін, Аркадій Філатов, Марлена Рахліна, Олександр Житницький, Зіновій Вальшонок, Лев Болеславський та інші. Російський поет Євгєній Євтушенко змушений був виступати на сходах книгарні, оскільки приміщення не вмістило всіх бажаючих його послухати. У 1964 році до “Поезії” (точніше – до своєї подруги, що тут працювала) регулярно заходив  тоді ще харківський російськомовний письменник Едуард Лімонов. Памʼятник Пушкіну також був традиційним місцем виступів російських та російськомовних українських авторів, зокрема Маяковського, Єсеніна, Вознесенського, Євтушенка, Чичибабіна. 

Сьогодні у сквері закритий памʼятник Гоголю і демонтований – Пушкіну (9 листопада 2022 року його демонтували й вивезли для подальшого зберігання, а 6 червня 2024 року демонтували і постамент).

У 2023 році неподалік скверу було влучання російської ракети.

Символічна мова

Залізобетонне намисто довкола дерева – це про нашу міць і слабкість, про наше єднання – і вимушене, і за згодою; про те, що місто – це унікальне явище, яке виникає як результат звʼязаності різних його елементів. Як і кожне намисто, наше має свою символічну мову, де трава символізує степ, прапор – владу, стіна – фортецю, воронка – порожнечу, терези – ярмарок і взаємовигідну взаємодію, череп – смерть, книга – науку та освіту, колючка – несвободу, пташка – свободу, труба – промисловість, долоня – контакт і підтримку, квітка – життєву силу, сльоза – скорботу. І серед усіх цих символів обовʼязково є людина. Можливо, Хвильовий. 

“Город. Я безумно люблю город” (© Хвильовий). 

Цим маршрутом нас веде Микола Хвильовий. Але це не про місто очима Хвильового.  Це про наше бачення – про памʼять місця, про стале і змінне, про те, які змісти заховались у неочевидному. І про те, що завдяки всім нам Хвильовий і досі живе в Харкові – маршрут складається з 13 чекінів Хвильового. 

Дзеркальний струмінь. ДВУ

З ХVІІІ століття на території, де зараз стоїть Дзеркальний струмінь, було кладовище і Мироносицька церква. 

У будівлі, що розташовувалась навпроти сучасного Дзеркального струменя, у 1840-х роках  був  Інститут шляхетних дівчат. У цій  же споруді в 1927 році й розмістили ДВУ –  Державне видавництво України. Будівлю було зруйновано під час ІІ Світової війни.

“ДВУ – це Державне Видавництво України.

Ви ж знаєте, розуміється, що це таке за установа?! 

Це – установа, що видає книжки, і що ви її всі лаєте.

Лаєте за те, що мало підручників, лаєте за те, що не завжди знайдете ту

книжку, що вам її потрібно, лаєте ту книжку, що вам її потрібно, лаєте за те,

що... взагалі вам лаятись хочеться.

Лайте! Або хваліть, або лайте, але ніколи не ставтесь до неї байдуже.

Знайте: ДВУ за 10 років своєї роботи видало більше української книжки, як

було тої книжки за 120 літ, з часу Івана Котляревського” (Літературний

ярмарок, книга 6, травень 1929).

Для Хвильового це приміщення мало ще особливе значення. З 1928 по 1929 рік, після примусового “саморозпуску” ВАПЛІТЕ, він із друзями видавали позагруповий альманах “Літературний ярмарок”. Отже, тут, де закінчувався відрізок Сумської під назвою “Літературний ярмарок”, розмістилася редакція журналу “Літературний ярмарок”. Журнал відрізнявся від класичних товстих літературних часописів оригінальними рубриками, малюнками на берегах, яскравою суперобкладинкою роботи Анатоля Петрицького. За спогадами Юрія Шевельова, він був “надто шампанським”, щоб стати популярним серед звиклих до російських традицій читачів. У 1928–1929 рр. вийшло всього 12 чисел часопису. 

У 1930 році Мироносицьку церкву знесли. Поруч розмістили НКВС – у провулку Свідомості, а замість площі Мироносицької (зʼявилася на місці цвинтаря в 1820-х роках) зробили площу Комсомольця. На початку 1930-х тут планували побудувати Театр масового глядача на 4 тис. місць в конструктивістському стилі, але після перенесення столиці з Харкова до Києва від цього плану відмовились. До кінця 1940-х років тут був тролейбусний парк. Згодом цю територію перебудували на парк “Перемоги” з фонтаном, який стали називати “Дзеркальний струмінь” (в народі – Бахчичураєвський фонтан). У 1950-х роках тут з’явилася ще й алея комсомольців-героїв, яких “декомунізували” заради будівництва нової Мироносицької церкви в 2015 році.  

У 1970-му на місці ДВУ зʼявився довгобуд – Харківський оперний театр (будівництво закінчили в 1990-му).

“Дзеркальний струмінь” з часу його будівництва в 1947 році  комунікують як один із основних символів Харкова. 

3 березня 2022 року споруди поряд зі сквером (будівлі Харківського національного університету (памʼятка архітектури) і будівлю СБУ) було зруйновано російськими ракетами.

Символічна мова

Залізобетонне намисто довкола дерева – це про нашу міць і слабкість, про наше єднання – і вимушене, і за згодою; про те, що місто – це унікальне явище, яке виникає як результат звʼязаності різних його елементів. Як і кожне намисто, наше має свою символічну мову, де трава символізує степ, прапор – владу, стіна – фортецю, воронка – порожнечу, терези – ярмарок і взаємовигідну взаємодію, череп – смерть, книга – науку та освіту, колючка – несвободу, пташка – свободу, труба – промисловість, долоня – контакт і підтримку, квітка – життєву силу, сльоза – скорботу. І серед усіх цих символів обовʼязково є людина. Можливо, Хвильовий. 

“Город. Я безумно люблю город” (© Хвильовий). 

Цим маршрутом нас веде Микола Хвильовий. Але це не про місто очима Хвильового.  Це про наше бачення – про памʼять місця, про стале і змінне, про те, які змісти заховались у неочевидному. І про те, що завдяки всім нам Хвильовий і досі живе в Харкові – маршрут складається з 13 чекінів Хвильового. 

 Сад Шевченка. Держпром

Територія сучасного майдану Свободи в імперський період належала університету і була, по суті, пустирем з ярами навколо клінік та навчальних корпусів. Також тут містилася невелика Ветеринарна площа.

У 1924–1925 роках більшовики вирішили побудувати тут новий – ідеологічний – центр міста. Будівництво мало цілком утилітарний характер – новоствореній республіканській столиці потрібні були будівлі під державні установи республіканського значення. Першу споруду майбутнього комплексу – Будинок Державної промисловості (Держпром) – зведено в 1925–1928 роках (проєкт ленінградських архітекторів С. Серафімова, С. Кравця, М. Фельгера, керівник будівництва – інженер П. Роттер). Одночасно новий центр міста мав стати архітектурною метафорою майбутньої комуністичної утопії – “міста сонця”. Масштаби розбудови площі як нового центру міста в 1920-х не могли не вражати. Недарма в “Літературному ярмарку” Миколи Хвильового Держпром (офісний центр нового уряду) названо “грандіозною грандіозою”. За Держпромом напівколом зводили будинки-комуни (квартал “Новий побут”). Перед Держпромом оформили величезну площу.  І все це мало символізувати світле майбутнє комунізму. Увесь радянський період площа носила ім’я Фелікса Дзержинського. 

Квартал “Новий побут” сьогодні називають Задержпромʼям. У Харкові часів його столичності (1917–1934 рр.) не вистачало житла на всіх прибулих будувати більшовицьке “світле майбутнє”. Націоналізувавши все, нова держава намагалась розподіляти житло згідно класової справедливості. І навіть при “голодній” нормі в 13,65 м² на людину реально виходило в середньому по 4,9 м². Квартирне питання більшовики вирішували ущільненням у комунальних квартирах, заселенням казарм, зведенням будинків-комун від підприємств (“спільне житло, барахло і шамовка”), створенням виробничих та споживчих житлових кооперативів, члени яких будували помешкання своїм коштом. Житлова політика залежала від класових пріоритетів. Будинок-комуна зазвичай облаштовувався під стиль життя працівників підприємства, яке його зводило. Сама ідея такого будинку передбачала зміцнення духу колективізму, тому замість окремих кухонь і ванних кімнат у кожній квартирі планувалися спільні їдальня та баня, дитячий садок тощо. 

Микола Хвильовий теж пожив “комунальним життям” у письменницькій комуні – на Римарській, 19, у прибутковому будинку Ржепішевського, поряд із Профспілковим парком (тепер – сад Шевченка). Можливо, саме сюди письменник ходив “на проходку до парку”. Сад було розбито ще в середині ХVІІІ століття, а  на початку ХІХ століття його викупив Університет. Тут же стояв і пам’ятник засновнику університету Василю Каразіну. А от пам’ятника жодному з російських  імператорів у Харкові ніколи не було. Харків не був містом з Магдебурзьким правом, але певні впливи громадського самоврядування не оминули й наше місто. 

Пам’ятник Василю Каразіну перенесли до новозбудованого корпусу університету. Замість нього в саду з’явився у 1935 р. пам’ятник Тарасу Шевченку авторства Матвія Манізера та Йосипа Лангбарда. Для створення скульптур героїв творів Шевченка Матвію Манізеру позували актори харківського театру «Березіль», згодом народні артисти СРСР Наталія Ужвій, Амвросій Бучма, Іван Мар’яненко, Лесь Сердюк. Саме біля цього памʼятника збирались активісти на харківський Євромайдан під час Революції Гідності.

Сад Шевченка є центральним парком міста. Тут міститься легендарне кафе “Кристал” (з морозивом “Білочка”) і кіноконцертний зал “Україна” модерної архітектури, нещодавно тут зʼявились “неоднозначні” паркові скульптури харківським діячам, а також скандальний “памʼятник мавпам”. 

Символічна мова

Залізобетонне намисто довкола дерева – це про нашу міць і слабкість, про наше єднання – і вимушене, і за згодою; про те, що місто – це унікальне явище, яке виникає як результат звʼязаності різних його елементів. Як і кожне намисто, наше має свою символічну мову, де трава символізує степ, прапор – владу, стіна – фортецю, воронка – порожнечу, терези – ярмарок і взаємовигідну взаємодію, череп – смерть, книга – науку та освіту, колючка – несвободу, пташка – свободу, труба – промисловість, долоня – контакт і підтримку, квітка – життєву силу, сльоза – скорботу. І серед усіх цих символів обовʼязково є людина. Можливо, Хвильовий. 

“Город. Я безумно люблю город” (© Хвильовий). 

Цим маршрутом нас веде Микола Хвильовий. Але це не про місто очима Хвильового.  Це про наше бачення – про памʼять місця, про стале і змінне, про те, які змісти заховались у неочевидному. І про те, що завдяки всім нам Хвильовий і досі живе в Харкові – маршрут складається з 13 чекінів Хвильового. 

Майдан Свободи

Більшовики будували новий ідеологічний центр міста – символ утопії з тоталітарним присмаком та імперськими амбіціями. Харківʼяни переосмислили площу по-своєму. 

На площі з боку Сумської містилось Харківське губернське земство.  Сьогодні місце має унікальну історію, що відображає стосунки України з росією. Після земської реформи 1864 року в Харкові виникло Харківське губернське земство як орган місцевого самоврядування – імперія змушена була  пристосовувати самодержавство до нового капіталістичного світу. У 1896–1899 роках для земства на Сумській вулиці за проєктом одеського архітектора Адольфа Мінкуса було зведено нову споруду в стилі неокласицизму на 2,5 поверхи. У 1912 році вона була розширена за проєктом харківського архітектора Віктора Величка. Отже, будівля “розповідає” імперську історію Харкова та України. 

Після захоплення України більшовиками історія споруди продовжилась у новому контексті. Харків отримав статус столиці радянської України, і в 1925 році в колишньому земстві розмістили ЦК КП(б)У – фактичний орган влади в Україні. Але тоді, в 1920-х, завдяки політиці українізації, яку більшовики змушені були оголосити, щоб утримати країну в межах колишньої імперії, Харків і Україна переживали короткий (10 років), але неймовірний період культурного відродження, віднайдення української ідентичності та пошуку шляхів позбутись імперської залежності. Харків розбудовувався й експериментував, і  споруду колишнього земства в 1932 році перебудували за проєктом молодого архітектора-конструктивіста Якова Штейнберга. Особливістю проєкту було те, що архітектор “вписав” стару будівлю в новий конструктивістський каркас. У цьому архітектурному експерименті відчитується складність інтерпретацій 1920-х – з їхніми лівими, націонал-комуністичними, ідеями, спротивом імперським амбіціям новоствореної радянської держави, бажанням позбутись провінційності, потягом до експериментаторства і новизни.  

Споруда в стилі конструктивізму була майже зруйнована під час ІІ Світової війни, і на її основі в 1954 році звели нову – в стилі сталінського ампіру – за проєктом Веніаміна Костенка та Володимира Орєхова. У ній розмістили обком КПРС, що фактично був реальною владою Москви в Харківській області. Так розпочався період, який Юрій Шевельов назвав “Четвертим Харковом” – сірою провінцією радянської імперії. На площі Дзержинського в 1963 році спорудили пам’ятник Леніну, який було знесено активістами у 2014 році під час мітингу. 

Зі здобуттям незалежності радянську зірку на споруді замінили українським Тризубом, залишивши іншу зовнішню атрибутику та інтерʼєри майже без змін. Тут традиційно розмістили структури місцевої влади – обласну адміністрацію, але в народі за звичкою будівлю називали “обкомом”. Харківська влада важко розставалась із радянськими традиціями управління. Сама площа з 2011 року називається майдан Свободи. Коли під час Революції Гідності 2013–2014 років на сході України сепаратисти захоплювали будівлі адміністрацій, в ХОДА розмістились проукраїнські активісти, щоб не допустити створення ХНР.  1.03.2014 року російськими та проросійськими молодиками було побито українських активістів, серед яких був видатний харківський поет і громадський діяч Сергій Жадан. Завдяки спротиву харківʼян, росія не змогла захопити Харків. І саме 1.03.2022 року, після початку повномасштабного вторгнення, російські ракети частково зруйнували споруду Харківської обласної адміністрації, залишивши наскрізний отвір від останнього (шостого) до першого поверху. У споруді тоді містився центр ТРО. 

Символічна мова

Залізобетонне намисто довкола дерева – це про нашу міць і слабкість, про наше єднання – і вимушене, і за згодою; про те, що місто – це унікальне явище, яке виникає як результат звʼязаності різних його елементів. Як і кожне намисто, наше має свою символічну мову, де трава символізує степ, прапор – владу, стіна – фортецю, воронка – порожнечу, терези – ярмарок і взаємовигідну взаємодію, череп – смерть, книга – науку та освіту, колючка – несвободу, пташка – свободу, труба – промисловість, долоня – контакт і підтримку, квітка – життєву силу, сльоза – скорботу. І серед усіх цих символів обовʼязково є людина. Можливо, Хвильовий. 

“Город. Я безумно люблю город” (© Хвильовий). 

Цим маршрутом нас веде Микола Хвильовий. Але це не про місто очима Хвильового.  Це про наше бачення – про памʼять місця, про стале і змінне, про те, які змісти заховались у неочевидному. І про те, що завдяки всім нам Хвильовий і досі живе в Харкові – маршрут складається з 13 чекінів Хвильового. 

Будинок “Слово”

Барачна вулиця існувала з початку ХХ століття, назву отримала через близькість лазаретних бараків. Активно забудовуватись почала в 1920–1930-х роках, коли розбудовували квартал “Новий побут” – з будинками-комунами.

Письменники теж у 1926 році створили кооператив, щоб спорудити собі будинок. Наприкінці 1929 року розпочалось заселення елітної новобудови – справжнього кохаузингу у формі літери “С”, на розі вулиць Барачної (зараз – Культури) і Червоних письменників (нині – Літературна). Митці отримали великі квартири, які, втім, були не тільки житлом, а й місцем для роботи – з кабінетом, бібліотекою. В одній із квартир розмістили їдальню, в іншій – дитячий садок. На даху облаштували майданчик для засмагання – соляріум. У квартирах встановили телефони. На початку 1930-х у Радянському Союзі вже сформувалась тоталітарна система. Погрозами або підкупом НКВС вербував письменників доносити на своїх колег. У будинку було багато життя, творчості, веселих і трагічних історій, які не вмістити в короткому описі, але про які можна дізнатись у Харківському літературному музеї.

Хвильовий мешкав у квартирі № 9. Тут же, у своєму кабінеті, 13 травня 1933 року письменник застрелився. Це самогубство сприйняли як жест проти тоталітарної системи влади. Майже всі мешканці “Слова” (письменники, артисти, художники, музиканти) зазнали репресій, багатьох із них було вбито. 

Після ІІ Світової війни вулиця, де вистояв будинок письменників, відбудовувалась, пізніше стала називатись Культури. Будинок залишався письменницьким – тут отримували квартири харківські літератори. Яр, що був поряд зі “Словом”, від видобутку глини цегляним заводом (через що будинки стояли тільки з одного боку), був засипаний, на його території проведені роботи з благоустрою. Тут виникли художні майстерні, якими й досі користуються харківські художники.

У 2020 році в меморіальній квартирі Петра Лісового розмістилась Харківська мистецька резиденція “Слово” Харківського літературного музею, що діє по сьогодні. А будинок нині став символом української культури 1920-х років.

Будинок “Слово” був пошкоджений внаслідок російської ракетної атаки в березні  2022 р.

Символічна мова

Залізобетонне намисто довкола дерева – це про нашу міць і слабкість, про наше єднання – і вимушене, і за згодою; про те, що місто – це унікальне явище, яке виникає як результат звʼязаності різних його елементів. Як і кожне намисто, наше має свою символічну мову, де трава символізує степ, прапор – владу, стіна – фортецю, воронка – порожнечу, терези – ярмарок і взаємовигідну взаємодію, череп – смерть, книга – науку та освіту, колючка – несвободу, пташка – свободу, труба – промисловість, долоня – контакт і підтримку, квітка – життєву силу, сльоза – скорботу. І серед усіх цих символів обовʼязково є людина. Можливо, Хвильовий. 

“Город. Я безумно люблю город” (© Хвильовий). 

Цим маршрутом нас веде Микола Хвильовий. Але це не про місто очима Хвильового.  Це про наше бачення – про памʼять місця, про стале і змінне, про те, які змісти заховались у неочевидному. І про те, що завдяки всім нам Хвильовий і досі живе в Харкові – маршрут складається з 13 чекінів Хвильового. 

 Молодіжний парк

У Молодіжному парку стоїть символічна могила Миколи Хвильового. А неподалік – кенотаф Василя Еллана-Блакитного. Щоправда, Блакитний, на відміну від Хвильового, був похований не на цьому цвинтарі, який наприкінці 1960-х влада вирішила перетворити на парк, знищивши могили. У 1993 році, до 100-ліття письменника, могилу Хвильового спробували відновити за фото та спогадами, поставивши кенотаф із написом “Хай живе дух неспокою”. 

Також у парку є могили українського драматурга Марка Кропивницького, українського письменника Петра Гулака-Артемовського, українського живописця Сергія Васильківського та радянського генерал-полковника Зашихіна. А ще є спорткомплекс НТУ “ХПІ”, дитячий майданчик, памʼятний знак жертвам Чорнобильської катастрофи, братська могила радянських солдатів, памʼятний знак УПА, який неодноразово піддавався актам вандалізму, і памʼятний знак жертвам Голодомору – усе як свідчення того, як змінювались режими та ідеологія, країна,  Харків і – памʼять про нього. 

У середині ХІХ столітті тут  розташовувалось кладовище і був побудований храм Усікновення глави Іоанна Предтечі, який функціонував як цвинтарний. До кінця ХІХ ст. цвинтар став місцем поховання видатних харків’ян. Тут були поховані Д. Багалій, О. Потебня, О. Бекетов, М. Бокаріус, Х. Алчевська та ін.

Після ІІ Світової війни цвинтар був закритий для подальших поховань. Припинили вести роботи з утримання і прибирання. Але меморіального комплексу не було створено, попри велику кількість похованих визначних для міста осіб. Натомість із середини 1970-х рр. кладовище ліквідовувалось в кілька етапів. Багато могил видатних містян втрачено назавжди, частина перенесена на інші кладовища. Усі подальші будівельні та ремонтні роботи в парку завжди супроводжувались актами вандалізму, бо на території Молодіжного все ще були залишки поховань, які при ліквідації кладовища просто зрівняли з землею, а не перенесли на інші цвинтарі. 

На місці Іоанно-Усікновенського кладовища тепер Молодіжний парк та  спорткомплекс НТУ “ХПІ”. Тут було популярне в 1980-х кафе “Молодіжне”, яке в народі називали “Гробки”. 30.08.2024 – приліт російської ракети по території парку.

Символічна мова

Залізобетонне намисто довкола дерева – це про нашу міць і слабкість, про наше єднання – і вимушене, і за згодою; про те, що місто – це унікальне явище, яке виникає як результат звʼязаності різних його елементів. Як і кожне намисто, наше має свою символічну мову, де трава символізує степ, прапор – владу, стіна – фортецю, воронка – порожнечу, терези – ярмарок і взаємовигідну взаємодію, череп – смерть, книга – науку та освіту, колючка – несвободу, пташка – свободу, труба – промисловість, долоня – контакт і підтримку, квітка – життєву силу, сльоза – скорботу. І серед усіх цих символів обовʼязково є людина. Можливо, Хвильовий. 

“Город. Я безумно люблю город” (© Хвильовий). 

Цим маршрутом нас веде Микола Хвильовий. Але це не про місто очима Хвильового.  Це про наше бачення – про памʼять місця, про стале і змінне, про те, які змісти заховались у неочевидному. І про те, що завдяки всім нам Хвильовий і досі живе в Харкові – маршрут складається з 13 чекінів Хвильового. 

Вулиця Мистецтв

5 січня 1927 року на Каплунівській, 4 (сьогодні – вулиця Мистецтв) було відкрито одну з найважливіших локацій 1920-х – будинок літератури ім. Василя Еллана-Блакитного, який проіснував до 1934 року. Це був письменницький хаб із бібліотекою, залами для виступів та виставок, а також рестораном і більярдною. 

Позбувшись церков, нова влада пробувала організовувати громадське життя довкола новостворених клубів “за інтересами”. У Харкові, з його інтенсивним літературним життям, виникла потреба створити письменницький клуб – для дискусій, презентацій, виставок – усього того, що супроводжує публічну літературну роботу. 

Ще Василь Еллан-Блакитний, один із “продюсерів” української культурної революції 1920-х, закидав ідею створення клубу, але відкрили його вже по смерті поета й назвали на його честь – Республіканський Будинок літераторів ім. В. Блакитного. Споруда була побудована видатним архітектором В. Покровським у 1912 році. До жовтневого перевороту, за ініціативою священника Фоміна, у ній розміщувався Церковно-археологічний музей. У середині 1920-х років цей двоповерховий будинок у стилі українського бароко був реконструйований під письменницький клуб. 

Будинок Блакитного, як його називали сучасники, став центром літературного життя 1920-х. У правління клубу, що було обрано за принципом представництва різних груп митців, ввійшли представники  літ. об’єднань (М. Куліш, С. Пилипенко, П. Усенко та ін.), театру “Березіль” (Л. Курбас), художників (А. Петрицький), “неорганізованих” письменників (О. Вишня) та ін. Головою правління був Войцеховський, директором клубу – Максим Лебідь, зав. бібліотекою – Василь Мисик.  

За роки творчої діяльності Будинку Блакитного в його стінах відбулось багато визначних і цікавих подій. Так, у січні 1927 року тут працював Всеукраїнський з’їзд пролетарських письменників, у листопаді 1930 року проходила робота ІІ Міжнародної конференції пролетарських революційних письменників, у 1929 році – конкурс проєктів пам’ятника Т. Шевченку та грандіозна виставка грузинського художника (на той час маловідомого) Піросманішвілі. Діячі мистецтва, що приїжджали до Харкова, обов’язково відвідували Будинок Блакитного. Тут відбулись виступи Анрі Барбюса, Панаїта Істраті, Бруно Ясинського, відомого японського письменника Акіти, грецького письменника Казанцакі, Максима Горького, делегації письменників з Білорусі (Якуба Коласа, Янки Купали, Цішки Гартного, Михася Чарота, Зарицького) та ін. Серед  пам’ятних зустрічей сучасники згадують приїзд видатного грузинського режисера Марджанішвілі, відомого композитора Глієра (Київ) та ін. Серед видатних українських митців постійними відвідувачами клубу були Микола Хвильовий, Юрій Смолич, Павло Тичина, Олександр Довженко, Юрій Яновський, Майк Йогансен,  Михайль Семенко, Володимир Сосюра, Гнат Хоткевич та багато інших. Будинок називали справжнім літературним Олімпом.  

Найцікавіше відбувалось у напівпідвальному приміщенні, де містилися ресторан і більярдна. Саме тут український письменник Майк Йогансен обіграв в “американку” російського поета Владіміра Маяковського і став більярдним королем в українській літературі. Коли ресторан закривався, то письменники – Йогансен, Куліш, Хвильовий та інші спраглі – прихопивши горілку та закуску, іноді рушали «на гробки», «на одпуст» (пропустити чарочку) на невеликий церковний цвинтар при церкві Різдва Богородиці, що була поряд. Іноді до них приєднувався навіть Курбас, якого в ресторані частіше бачили  не з міцними напоями, а з вишуканим білим вином та мигдалем.

Щодо Хвильового, то він частенько бував у Будинку Блакитного на різних заходах. Тут же з ним і прощались 15 травня 1933 року після його самогубства. 

Будинок літератури був ліквідований у 1934 році, коли столицю України перенесли до Києва. Нині в приміщенні Радіоастрономічний інститут НАН України. А далі по вулиці – Харківська академія мистецтв (ще одне знакове мистецьке місце Харкова).

Символічна мова

Залізобетонне намисто довкола дерева – це про нашу міць і слабкість, про наше єднання – і вимушене, і за згодою; про те, що місто – це унікальне явище, яке виникає як результат звʼязаності різних його елементів. Як і кожне намисто, наше має свою символічну мову, де трава символізує степ, прапор – владу, стіна – фортецю, воронка – порожнечу, терези – ярмарок і взаємовигідну взаємодію, череп – смерть, книга – науку та освіту, колючка – несвободу, пташка – свободу, труба – промисловість, долоня – контакт і підтримку, квітка – життєву силу, сльоза – скорботу. І серед усіх цих символів обовʼязково є людина. Можливо, Хвильовий. 

Вулиця Багалія виникла у ІІ половині ХІХ ст. Тоді вона називалась Бисерівська, за імʼям основного власника земельних ділянок на ній. Наприкінці ХІХ ст. вулиця стала називатись Технологічною, і тоді харківським архітектором Г. Шторхом тут був зведений будинок № 6 як приватна садиба для власної родини. Саме його в 1988 році й займе новостворений Харківський літературний музей – після готелю закритого типу для компартійців, уже на вулиці Фрунзе. 

Ідея створення літературного музею в Харкові зʼявилась ще в 1930-х рр., коли місто було центром літературного життя в радянській Україні, але зреалізована вона була не надовго. Ще кілька ініціатив залишились без втілення в радянський період, аж до кінця 1980-х рр., коли Харківське відділення Спілки письменників розпочало новий етап цієї справи. Письменники Віктор Бойко та Анатолій Перерва, а також Ірина Григоренко (тоді – наукова співробітниця Історичного музею) змогли успішно завершити цю чергову ініціативу. 

Літературний музей зʼявився в Харкові у період значних суспільно-політичних зрушень і розпаду радянської держави. Перша виставка музею називалась “Українська Голгофа” і була присвячена репресованим письменникам 1920-х рр. Радянська влада звикла використовувати музеї виключно як засоби пропаганди. Тож концепцію майбутньої виставки співробітники новоствореного ЛітМузею неодноразово (починаючи з 1989 р.) змушені були обговорювати на засіданнях вченої ради музею за обовʼязкової участі представників міського комітету КПРС, один з яких зауважував, що “треба подумати, що така виставка дасть майбутньому соціалізму, майбутньому поколінню”. ЛітМузей зміг встояти і не перетворитись на засіб пропаганди, виставку “Українська Голгофа” все ж відкрив, і вона була не про “майбутнє соціалізму”, а про генерацію письменників 1920-х рр., історії і творчість яких тоді тільки виходили із забуття після кількадесятирічної заборони радянською владою. 

На початку 1990-х рр. ЛітМузей був центром українського культурного життя в Харкові, навколо нього гуртувались письменники, як молоді, так і визнані, художники, дослідники історії й літератури. Тут працював талановитий харківський художник Валєр Бондар, був організований театр “Арабески”, створилось літературне угрупування молодих письменників “Червона фіра” (Сергій Жадан, Ігор Пилипчук, Ростислав Мельників). Вулицю, на якій розташований музей, у 2015 році перейменували на честь Дмитра Багалія (1857–1932), історика й міського голови Харкова, до чого ЛітМузей безпосередньо долучився, присвятивши одну зі своїх акцій “Ніч у музеї” його постаті.

Колекція Харківського літературного музею поповнювалась новими ексклюзивними матеріалами завдяки встановленню звʼязків з родинами, нащадками  та друзями письменників. Саме так у ЛітМузеї зʼявилась валіза з архівом І. Дніпровського (письменник 1920-х рр.), самвидав 1960–1980-х рр., рідкісні фото, періодичні видання, які збереглись до наших часів в одиничних екземплярах. У часи Хвильового літературний музей в Харкові не був створений, але тепер Хвильовий у ЛітМузеї присутній – у колекції, виставках, проєктах.

Історія Харківського літературного музею триває. 

Символічна мова

Залізобетонне намисто довкола дерева – це про нашу міць і слабкість, про наше єднання – і вимушене, і за згодою; про те, що місто – це унікальне явище, яке виникає як результат звʼязаності різних його елементів. Як і кожне намисто, наше має свою символічну мову, де трава символізує степ, прапор – владу, стіна – фортецю, воронка – порожнечу, терези – ярмарок і взаємовигідну взаємодію, череп – смерть, книга – науку та освіту, колючка – несвободу, пташка – свободу, труба – промисловість, долоня – контакт і підтримку, квітка – життєву силу, сльоза – скорботу. І серед усіх цих символів обовʼязково є людина. Можливо, Хвильовий.